Читаем Холодний Яр полностью

Зпочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов з щирим серцем.

Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього, у своїх людей цілі «арсенали» зброї, яку з своїми хлопцями позахоплював у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде — каже — достанем ще.

Але ти полюбуйся, яка упертість! Відбили йому праву руку — лівою навчився стріляти, і то як стріляє!

Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, так він зняв з нього «кожух», зпилував радіятор, зпилував, де можна залізо, щоб тільки не пошкодити механізму і люфи, а не зміняв на револьвер, або карабін. І цей «обскубаний» кулемет у нього працює, «як новий годинник» і ліву руку виробив, що міцніша як у другого дві разом... Він сам з хуторів, а в Суботові має багато родичів і взагалі Суботівці його люблять.

Якось отаман каже йому: «Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре,— агітнувби людей проти Коцура».

А Левадний: «Я, отамане, як треба буде для добра України увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета вистріляю, а агітувати най хто інший йде. Не вмію».

І завжди він спокійний, зрівноважений. Ніколи нікого не образить.

Та...

Був у Мельниках селянин, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап'ється самогону і задирається з усіма. Ви — каже — «хахли нєобразованиє!» Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка — він вам покаже Україну!

О, він вам покаже!!!

Одного разу Левадний, перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п'яний підскочив і почав: «Ти — каже — що народ у «заблуждєніє» вводиш, крамоли всякої навчаєш! Богдашка Хмельніцкій «вєрноподданий бєлого царя» був, а ви — бунтовщики, на шибеницю вас усіх треба!»

Коли Левадний зауважив йому, щоб пішов проспатися краще, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв з плеча «свого Люїса» і висадив в нього цілий диск набоїв.

Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний з своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому «Люїса» і став спокійно чекати вироку. Злочинців в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла, погомоніла і постановила: хочеш горілку пити — пий, а честі України і другого не зневажай. Левадний карі не підлягає.

Чи багато з поміж українців так реагує на образу своєї особистої чи національної чести? От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били «морду» жовнірові москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? — ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.

Шістдесять років тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе і не спішили їм прислужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі і в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, які налічували заледви кількасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а колиб кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів — то повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами — в решеті б у них танцювала!

А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свому бойовому гимнові він називає ворогів не інакше як ласкаво, «воріженьками», які мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.

К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний павячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших «приятелів» шанувати їх — Україна ніколи не буде щасливою.

Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліпять ляша по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане, бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатцтва нашого краю.

Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи...