Читаем Холодна Гора полностью

— Олександре Іллічу, якщо це не завдасть вам великих клопотів, я хотів би, щоб слова визнання потрапили до наказу. Це для мене важливо.

Лейпунський повернувся до мене.

— Навіщо вам це, Алексе? — запитав він замислено.

— Послухайте, Олександре Іллічу, я не полишаю революційного руху. Незважаючи на те, що мене тут спіткало, я хочу за кордоном знову вступити до партії. Мені буде тяжко жити поза лавами революційного робітничого руху. Сім років, проведених тут, є перервою в моїй партійній біографії. Довідка інституту з позитивною оцінкою моєї діяльності в Радянському Союзі допоможе мені знову зайняти місце в партії. Мені й так тяжко. Виїзд із Радянського Союзу без формального дозволу партії й Комінтерну матиме вигляд втечі. Але це ж не є втечею, Олександре Іллічу?

— Ви маєте рацію, Алексе, буде зроблено. Було б негарно відмовити вам у тому, на що ви маєте повне право. Залиште мені чернетку.

Ми попрощалися.

15-го лютого Лейпунський надіслав мені копію наказу про має звільнення. Складався він із двох частин. Перша частина була дуже лаконічною й полягала вона у ствердженні, що директор інституту задовольнив заяву про відставку та звільнив мене з 1 березня від усіх моїх обов’язків. У другій частині наказу Лейпунський тепло перерахував усі мої заслуги перед інститутом та промисловістю. Документ закінчувався словами: «Висловлюю вам подяку від свого імені та від імені інституту».

Мої приятелі були ошелешені виразами з того документа. Я сам ніколи не чекав від Лейпунського такої відваги. Він був добре проінформований про кожну дрібницю грізної ситуації, в яку я потрапив.

Але він був не лише хоробрим, але й мудрим. Наказ не було оголошено по інституту, він залишився в директорських документах.

Я отримав його копію. Бухгалтерія, яка на підставі наказу про звільнення мала зі мною розрахуватися, отримала лише першу частину документа. Отже, я дістав те, що мені було потрібно для Комінтерну та австрійської компартії, а Лейпунський уникнув провокування ДПУ оголошенням наказу, що могло бути розцінено як виклик.

17 лютого 1937 року раптово помер Орджонікідзе. Це було ударом для всіх нас. Ми розуміли, що народ втратив свого захисника при дворі тирана. У Народному комісаріаті важкої промисловості мало було людей, котрі б не любили наркома. Більшість називала його Серго — так його йменували ще під час підпільної боротьби на Кавказі. Цінували його за енергію, любили за чемність та доброту. Ми відчували, що доки Серго є членом Політбюро й керує важкою промисловістю, нічого поганого з нами не трапиться. Він умів нас боронити. Так випало, що наступного дня на жалобному мітінгу я опинився поруч із Лейпунським. Ми стиха розмовляли.

— Алексе, чи ті люди з того часу вас ще викликали?

— Ні.

— Здається, що справа завершена й ви можете виїхати.

— Що вам сказав Мазо?

— Він сказав, що то дрібниці й турбуватись не варто. Можете готуватись до виїзду.

— Це дійсно так? Чи ви уповноважені повідомити мене про це офіційно, як про рішення апарату?

— Алексе, ви запитуєте трохи забагато. В таких справах ніколи не буває ясності. Але він сказав, що то дрібниці.

Почали співати жалобний марш: «Ви жертвою впали…» Ми перервали розмову й піднялися з місць.

Та коротка розмова з Лейпунським додала мені духу. Я знав його обережність. Якщо вже він вважав мою справу незначною, то не інакше, як Мазо дав йому запевнення, що все буде залагоджено. За три тижні, що лишались мені для підготовки до подорожі, — а намір був виїхати 6 березня — мені хотілося впорядкувати свої фінансові справи та розрахуватися з інститутом. Я мав отримати чотири тисячі відпускних, заробітну платню та премії. А ще близько п’ятнадцяти тисяч тримав в ощадній касі. Опріч того, були в мене облігації, на які я свого часу підписувався й які в разі виїзду, міг реалізувати.

Щоправда, закони валютного регулювання забороняли мені вивозити ті гроші за кордон, та й там не було чого з ними робити. Я вирішив уповноважити Марселя та Руемана розпоряджатися ними. Трохи грошей у зарубіжній валюті я тримав у Харківському держбанку.

Більша їх частина належала Мартінові. Я вирішив перед від’їздом їх забрати й віддати Мартінові його частку.