Читаем Холодна Гора полностью

Ми затримались на декілька хвилин у холі, щоб ознайомитися з монтажем. Потім пішли довгим коридором, що з’єднував машинний зал власне з інститутом, і вийшли з приміщення через центральний портал. Я зупинився на хвилинку на верхній сходинці й оглянувся довкола. Варвара тим часом спускалась униз по східцях. Мені було видно все будівництво, і я не без задоволення відзначив, що воно наближалося до завершення. Я уявляв собі, який то гарний буде день, коли буде передано урядові готовий комбінат. Потім згадав, що я вже не дочекаюсь того дня й чи не вперше в мене з’явилось бажання залишитись. Як би то не було, а я знайшов другу батьківщину.

Я, власне, не розумів, що мене приваблювало в цій країні. Можливо, властивості російської натури, що була дуже своєрідною, до всього цікавою, завжди захопленою та жвавішою, ніж люди, з якими я жив і працював, як наприклад, німці? Чи, може, революція, соціалізм, велика будова та велика творча праця, яку я тут знайшов і в якій мені, як іноземцеві, було б відмовлено в будь-якій іншій країні.

Я встиг озирнутися ще раз, коли повернулася Варвара. Здається, вона зрозуміла мій стан, узяла мене за руку й промовила:

— Алексе, треба сюди частіше приходити, може, тоді ти зміниш своє рішення. Без тебе тут буде набагато гірше, ніж з тобою, а закінчення будівництва — то всього лиш половина роботи.

— Не думаю, щоб щось могло змінитись.

Ми поїхали додому.

Наступного тижня я полишив своє приміщення в адміністративному будинку й перебрався до кабінету Комарова. З цього часу ми разом переглядали кожен лист і разом приймали кожне рішення.

Передача справ була для мене простим ділом, оскільки нещодавно, в кінці минулого року, були складені плани на поточний рік. Плани завершення будівництва були складені й затверджені, багато різних потрібних матеріалів було замовлено і вже отримана більша частина грошей, матеріалів та машин. У цьому році все було краще, ніж у попередньому. П’ятаков мав тверду руку. Він поводився ощадливо з державними коштами. Наша станція часто була упосліджена. Колишня «падчериця» тепер ставала ріднішою тільки через те, що свого часу саботажник П’ятаков упереджено гальмував її розвиток.

Мій наступник Комаров не протестував проти мого звільнення.

Він бачив, що іншого виходу немає і робив усе, аби полегшити моє становище. Він подвоїв у стосунках зі мною увагу та делікатність у поводженні.

…Спочатку він був шахтарем у Донецькому басейні, відвідував робфак, вступив до партії і згодом його було прийнято до аспірантури УФТІ. Він не був особливо здібним до науково-технічної роботи, але в партійній роботі був на своєму місці. Був милим і симпатичним у поводженні з людьми. Мав вигляд молодого студента, а не збюрократизованого директора. Робітники й техніки на будівництві його поважали. Був трохи зам’яким як на наші тверді часи. Після мого арешту він потрапив під важкий тиск ДПУ і був змушений дати свідчення проти мене та викласти наші з ним інтимні розмови у спотвореному й перекрученому вигляді. Під час очної ставки з ним я бачив, що він сам собі копає яму. Його свідчення проти мене, що були внесені до протоколу, послугували підставою для звинувачення його самого як ворога народу. Під час очної ставки я був пов’язаний і нічого не міг зробити, аби його врятувати. Через кілька місяців його було також заарештовано.

Тим часом я декілька разів намагався добратися до Лейпунського. Він щоразу був зайнятий. Я ж хотів від нього довідатися про те, що вирішив Мазо. Мені здавалося, що Лейпунський мене уникає.

Зрештою я вирішив запитати його напряму. Зустрівся я з ним в його лабораторії.

— Олександре Іллічу, я хотів би з вами поговорити, але не тут.

— Прийдіть до мене через півгодини до директорського кабінету.

Я застав у нього Шубникова.

— Зачекайте хвилинку, Алексе, зараз я звільнюся.

Коли Шубников вийшов, я сів за стіл навпроти нього.

— Олександре Іллічу, маю враження, що останнім часом ви мене уникаєте. Я розумію чому, але я не можу не поговорити з вами про це.

— Алексе, ви кажете дурниці! Хоч би навіть я й хотів, то не міг би цього зробити. Занадто довго я з вами співпрацював, про це знає кожен. Ваша справа стала моєю справою. Я повинен вам допомогти, хочу я того, чи ні. Але я хочу. Я казав, що є можливість вам допомогти.

— Ви обіцяли поговорити з Мазо. З того часу минуло вже два тижні. Чи ви говорили з ним?

— Так. Але зараз я не можу нічого про це розповісти. Гадаю, що за день або два я зможу це зробити. Прошу принести вашу заяву про звільнення. До 15-го я мушу оголосити про вашу відставку.

Наступного ранку я приніс йому заяву. Він прочитав її й потім сказав:

— Алексе, ми маємо звичай, що людині, котра зробила стільки, скільки ви, оголошується подяка від імені інституту при звільненні.

З огляду на те, що сталося, у вашому випадку мені буде важко зробити це офіційно. Не хочу вчинити вам прикрість і тому питаю: чи потрібна вам інститутська подяка?

Спочатку я хотів погодитися з ним, щоб не ускладнювати ситуації, але, зрештою, попросив часу на роздуми, щоб порадитися з Марселем та Руеманом.

Після обіду я повернувся.