Читаем Ім'я Рози полностью

Погода псувалася. Здійнявся холодний вітер, і небо затяглося хмарами. За городами ледь видніло призахідне сонце, а на сході небо темнішало, і ми пішли вздовж хорів церкви саме в той бік, до задньої частини дворища. Там, практично під самим окільним муром, де він зливався зі східною баштою Вежі, розташувались свинарники, і свинарі саме закупорювали глек, повний свинячої крові. Ми помітили, що за свинарниками окільний мур був нижчий, так що звідти можна було визирнути вниз. За межами мурів терен, який стрімко спускався вниз, був вкритий покидьками, яких сніг повністю не прикривав. Я зрозумів, що то була гноївня, в яку скидали послід, і доходила вона аж до того закруту, звідки відходила стежка, на яку звернув утеклий кінь. Я називаю це гноївнею, бо то була велика яма чогось сморідного, і сопух від неї доходив аж до парапету, з якого я визирав; навколишні селяни, мабуть, приходили сюди, щоб набрати гною для своїх полів. Але з тваринними і людськими екскрементами змішалися й інші, тверді відходи - сюди спливала вся мертва матерія, яку обитель виштовхувала зі свого тіла, залишаючись прозоро-чистою у своєму стремлінні до верхівки гори і до неба.

Поруч були конюшні, і конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якої з боку мурів тягнулася низка стаєнь; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальні монахів, а за ними - нужники. В кутку огорожі, де східний мур повертав на південь, стояла будівля, де розмістились майстерні. Ковалі, закінчуючи складати на місце свої причандали й гасити міхи, збирались на богослужбу. Вільям з цікавості підійшов до однієї з майстерень, дещо відокремленої від решти, де якийсь чернець саме збирав своє господарство. На столі у нього лежала чимала купка невеликих різнобарвних скелець, а до стіни були приперті більші листи скла. Поруч стояв незакінчений покровець для мощей, чи радше його срібний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камінці, яким він надавав форми самоцвітів своїми інструментами.

Так ми познайомилися з Николою з Морімондо, монастирським майстром-склярем. Він пояснив нам, що скло видувають у задній частині майстерні, а в передній, де працюють ковалі, скляні плити вставляють у свинцеві кріплення і виготовляють вітражі. Але, додав він, усі ті чудові вітражі, що прикрашають церкву й Вежу, виготовлені ще століття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всілякі дрібні роботи і виправляють шкоду, завдану часом.

«І це дуже важко, - додав він, - нелегко тепер знайти такі барвники, як колись, зокрема той синій колір, який можна ще подивляти на хорах, - він такий прозорий, що, коли сонце стоїть високо, наву затоплює райське світло. Шибки західної частини нави, перероблені не так давно, вже не такі, і це добре видно у літні дні. Марна справа - додав він, - де й поділась мудрість древніх, доба гігантів скінчилася!»

«Так, ми карлики, - визнав Вільям, - але карлики, які стоять на плечах у тих гігантів[78], і при всій нашій малості ми іноді спроможні зазирнути далі за виднокіл, ніж вони».

«Хіба ми спроможні зробити щось краще, ніж робили вони? - вигукнув Никола. - Коли будеш у крипті церкви, де зберігається скарбниця обителі, побачиш релікварії такої вишуканої роботи, що оце страховиддя, яке я в убогості своїй тут ліплю, - і вказав на свою роботу на столі, - здасться тобі всього лиш сміховинною імітацією!»

«Звісно, давні умільці тямили зладити подиву гідні й віковічно тривкі речі, та ніде не написано, що майстри-склярі повинні вічно виготовляти вітражі, а сріблярі - релікварії. Інакше земля по вінця наповниться релікваріями, тим паче, що святих, мощі яких можна було б туди помістити, тепер обмаль, - пожартував Вільям. - Та й скільки тих вітражів можна зробити? А в різних країнах я бачив нові вироби зі скла, які свідчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядів, але й допомагатиме подолати людську неміч. Хочу показати тобі творіння наших днів, найостаннішим взірцем якого я маю щастя володіти». Застромивши руку в рясу, він витяг звідти свої лінзи, які справили на нашого співрозмовника велике враження.

З великою цікавістю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вільям: «Oculi de vitro cum capsula![79] - вигукнув він. - Я чув про них від фра Джордана, з яким познайомився був у Пізі! Він казав, що від часу їх винайдення не минуло й двадцяти років. А відколи я говорив з ним, минуло ще двадцять років».

«Гадаю, їх винайшли значно раніше, - сказав Вільям, - але їх важко виробляти, тут потрібні дуже досвідчені майстри-склярі. Вони коштують часу і праці. Десять років тому пару оцих скелець ab oculis ad legendum[80] в Болоньї продавали за шість сольдів. Понад десять років тому я одержав одну пару в дар від великого майстра Сальвініо дельї Арматі, і весь час ревно бережу їх, немов вони - як воно тепер і є - частина мого власного тіла».

«Сподіваюсь, ти дозволиш мені добре розглянути їх колись на днях, мені кортить виготовити щось подібне», - схвильовано мовив Никола.