«Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму... втім, досі вельми жвавого», - втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови. Цю фразу було вимовлено пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.

Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Беренґарія так, що той опустив очі: «Гаразд, брате, - мовив він, - якщо пам'ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж...»

Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові «улюблений». Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія: «Ходіть-но, брате Вільям, - мовив він, - я покажу вам інші цікаві книжки».

Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім'я, обличчя його роз'яснилося.

«Ти носиш велике і славне ім'я, - мовив він. - Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер?» - спитав він. Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав: «Це автор великої і моторошної книги, «Libellus de Antichristo»[77], у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися».

«Книга ця була написана ще до тисячного року, - мовив Вільям, - і речі ті не справдилися...»

«Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб видіти, - мовив сліпий. - Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так і не навчилися». Він повернувся лицем до зали і заволав так голосно, що аж склепіння скрипторію загриміло: «Він уже в дорозі! Не гайте послідніх днів на смішки з плямистошкірих і звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останніх семи днів!»

Першого дня ВЕЧІРНЯ,

де описано відвідини решти абатства, Вільям доходить деяких висновків щодо смерті Адельма і провадить бесіду з братом-склярем про скельця для читання та про видіння у тих, хто занадто любить читати

Тут задзвонили на вечірню, і ченці налаштувалися покинути свої робочі місця. Малахія дав зрозуміти, що й нам теж пора. Він же мав залишитися зі своїм помічником Беренґарієм, щоб привести все до ладу і (як він висловився) приготувати бібліотеку до ночі. Вільям спитав його, чи потім він замикає двері.

«Нема дверей, які б закривали доступ до скрипторію з кухні та трапезної чи зі скрипторію до бібліотеки. Сильнішою від будь-яких дверей має бути абатова заборона. А ченцям потрібен доступ до кухні і трапезної аж до повечер'я. Тоді, щоб не дати зайти у Вежу стороннім або тваринам, на яких заборона не діє, я сам замикаю внизу двері, які ведуть до кухні та трапезної, і з того часу Вежа стає недоступною».

Ми зійшли униз. Ченці посунули на хори, а тим часом мій учитель вирішив, що Господь простить нам, якщо ми не підемо на богослужбу (Господеві багато чого ще довелось прощати нам у наступні дні!), і запропонував прогулятися з ним трохи по дворищі, щоб ми краще пізнали це місце.

Ми вийшли з кухні і перейшли через цвинтар: деякі нагробні камені були цілком ще недавні, а інші несли на собі відбиток часу, повідаючи про життя монахів минулих століть. Могили були безіменні, на них височіли кам'яні хрести.