Читаем Ім'я Рози полностью

«Знаю я сей аргумент! І з соромом визнаю, що то був коронний аргумент нашого ордену, коли клюнійські отці воювали проти цистерціянців. Але мав рацію святий Бернард: людина, яка жадає відкрити речі Божі per speculum et in aenigmate, і тому зображає потвор та чудернацтва природи, поволі набуває смаку до самого діла рук своїх, себто потворності, черпаючи в ній насолоду і дивлячись на світ тільки через неї. Подивіться-но лиш - поки ви зрячі - на капітелі колон на вашому кружґанку, - і показав рукою за вікно, в бік церкви, - навіщо очам монахів, заглиблених у розважання, споглядати сих сміховинних покручів, цю потворну пишноту і пишну потворність? А навіщо ці бридкі мавпи? Ці леви, кентаври, недолюди з устами на череві, однією ногою і вухами, наче вітрила? А ці плямисті тигри, воїни в бою, мисливці, які дмуть у ріжки, ці багатоголові тіла і багатотілі голови? А чотириногі зі зміїним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду - на козла, а ось рогатий кінь, і ще чимало подібного, то ж тепер монах воліє споглядати мармурові статуї, ніж читати рукописи, і подивляти діла людські, аніж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смішкам!»

Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чудувався, що хоч він осліп, мабуть, вже багато років тому, але так добре пам'ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспокусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти зображення тигрів і мавп на кружґанку, подивляти яких я ніде не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.

«Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб вказати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду остаточні речі, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, - тут голос його зробився урочистим і грізним, - стежки потворності. А Бог вміє за це карати».

На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.

«Превелебний Хорхе, - мовив він, - чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адельмової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, аби його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж у тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо. І по-третє, у цей спосіб речі Божі краще сокриті від негідних людей. Отож мова тоді велася про те, як усі ці дотепні й загадкові чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти відкрити істину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арістотеля можна знайти вельми виразні твердження на цю тему...»

«Не пригадую, - сухо перебив його Хорхе, - я вже дуже старий. Не пам'ятаю. Може й справді я був надто суворий. Вже пізно, треба йти».

«Дивно, що не пригадуєте, - наполягав Венанцій, - був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренґарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати... Малахія теж там був...»