— Ти туди ідеш? Схоже, влаштовують справжню церемонію.

Пфефферкорн відповів, що навіть не уявляє, яка там може бути церемонія.

— Ой, татку, ти знаєш, про що я.

На іншому кінці лінії Пфефферкорн почув чоловічий голос.

— У тебе хтось є?

— Це просто Пол.

— Який іще Пол?

— Тату. Будь ласка. Ви з ним уже разів сто зустрічалися.

— Хіба?

— Так.

— Ну, тоді я старішаю.

— Припини.

— Здається, я не можу запам’ятати імен твоїх хлопців.

— Тату, припини.

— Що? Що такого я сказав?

— Хіба так важко запам’ятати, як його звуть?

— Важливе я завжди пам’ятаю.

— Це важливе. Ми збираємося одружитися.

Пфефферкорн колихнувся, схопився за стілець, застогнав.

— Увічлива людина сказала б: «Вітаю».

— Люба,— відповів Пфефферкорн.

— Підійде і «Я тебе люблю».

— Або те, що мене трохи приголомшила новина, що моя єдина дитина одружується з кимось, кого я в очі не бачив...

— Ви з ним уже багато разів зустрічалися.

— ...чиє ім’я я ледь пригадую.

— Тату, будь ласка. Ненавиджу, коли ти так поводишся.

— Як поводжуся?

— Як мала дитина. Це не смішно, це серйозно.

Пфефферкорн відкашлявся.

— Гаразд, люба, вибач.

— А тепер чи не міг би ти порадіти за мене?

— Звісно, я радий за тебе. Мазал тов.

— Так краще,— гмикнула вона.— Мені б хотілося, щоб ми всі разом повечеряли. Хочу, щоб ви з Полом краще познайомилися.

— Гаразд. Завтра?

— Ні, не підходить. Пол працює допізна.

— Чим...— Пфефферкорн завагався.— Чим він займається, нагадай?

— Він бухгалтер. П’ятниця підійде?

Вечорами Пфефферкорн не робив нічого, хіба що читав.

— Підійде.

— Замовлю столик. Я тобі зателефоную.

— Гаразд. Е-е... люба? Вітаю!

— Дякую. Побачимось у п’ятницю.

Пфефферкорн поклав слухавку і подивився на фото дочки на столі. Її схожість із його колишньою дружиною була просто вражаючою. Йому часто на це вказували, і це страшенно його дратувало. Те, що дочка могла належати іще комусь, а не лише йому, здавалося дикістю. Саме він виховував її після того, як колишня дружина їх покинула, а тоді і померла. Тепер він визнавав, що занадто вже ревнивий та ще й дурний, бо йому це подобалося. А дочка не належала ані йому, ані колишній дружині, бо була сама по собі і вирішила віддати себе якомусь бухгалтеру.

Глава п’ята

ол швиденько закінчив промову, присвячену вартості щорічної ренти, і, вибачившись, пішов до туалету.

— Я така рада, що ми зараз тут,— сказала донька Пфефферкорна.

— Я теж,— відгукнувся Пфефферкорн.

У цьому ресторані він раніше не бував, більше і не прийде. По-перше, ціни були просто непристойними, особливо враховуючи розмір порцій. Даремно намагався він відшукати в меню страву, яка б не містила кілька незрозумілих інгредієнтів. Потім він геть збентежив доньку, запитавши у офіціанта про назву певної риби. Пол поквапився пояснити, що вона нещодавно увійшла в моду завдяки екологічності розведення. Пфефферкорн замовив стейк з яловичини. Той мав вигляд стрічки Мебіуса.

— Тут просто чудові десерти,— сказала дочка Пфефферкорна.— Вони не солодкі.

— А хіба десерти не мають бути солодкими?

— Ой, тату. Ти знаєш, про що я.

— Не знаю, справді.

— Я хочу сказати, не надто солодкі.

— А-а...

Донька Пфефферкорна відклала меню з десертами.

— З тобою все гаразд?

— Усе добре.

— Ти не засмучений?

— Через Білла? Ні.

Вона взяла його за руку.

— Співчуваю.

Пфефферкорн знизав плечима:

— У моєму віці все відчувається по-іншому.

— Не такий уже ти і старий.

— Просто кажу, що якоїсь миті ти розумієш, що більша частина життя лишилася позаду.

— Чи обов’язково про це говорити?

— Ні, якщо не хочеш.

— Мене це вганяє в депресію,— сказала вона.— Ми ж мали відсвяткувати мої заручини.

Навіщо ж тоді вона заговорила про смерть?

— Ти маєш рацію. Вибач.

Дочка Пфефферкорна відкинулася на спинку стільця і схрестила руки.

— Люба. Не плач, будь ласка.

— Не плачу,— відповіла вона, витираючи сльози.

— Я не хотів.

— Я знаю,— і вона знову взяла його за руку.— Отже, тобі подобається Пол?

— Я просто в захваті,— збрехав Пфефферкорн. Вона посміхнулася.

— Не знаю, що ви там собі надумали,— продовжив він,— але я хочу зробити свій внесок у весілля.

— Тату! Дуже мило з твого боку, але в тому немає потреби. Ми вже про все подбали.

— Будь ласка. Ти моя дочка. Не можу ж я лишатися осторонь.

— Родина Пола уже запропонувала свою допомогу.

— От і я свою пропоную.

Доньчине обличчя скривилося, як від болю.

— Але ж... ми про все вже домовилися, правда.

Пфефферкорн зрозумів, що йому відмовили через жалість. Вони обидва чудово розуміли, що він не міг витрачати гроші на весілля. І що він мав на увазі, коли сказав, що не може лишатися осторонь? Що він міг зробити? Паркувати автівки? Він відчув приниження і від її відмови, і від власної неспроможності. Опустив очі на свої вузлуваті пальці, і за столом запанувала тиша.

Дочка мала рацію: десерти були анітрохи не солодкими. Пончики, які замовив Пфефферкорн, мали смак і текстуру пресованого піску. В кінці вечері він спробував заплатити, але Пол уже віддав офіціанту свою кредитку, коли повертався з убиральні.

Глава шоста