аступного ранку першу сторінку захопили й інші історії. Пфефферкорн пропустив новини про розлучення зірки, арешт атлета, відкриття великого газового родовища на узбережжі Західної Злабії, те, що він шукав, знайшлося на четвертій сторінці. Церемонія прощання з Вільямом де Валле, відомим автором понад тридцяти світових бестселерів, відбудеться в Лос-Анджелесі на кладовищі, де ховають переважно знаменитостей. Церемонія буде закритою, потрапити на неї можна лише за запрошенням. Пфефферкорн знову відчув огиду. Як типово з боку преси: удають, що поважають особисте життя людини, а самі тільки знають, що втручаються в нього. Він вийшов з кухні та пішов одягатися на роботу.

Пфефферкорн викладав творче письмо в маленькому коледжі в Східному Сіборді. Багато років тому він написав свій єдиний роман. Називався той «Тінь Колоса» і присвячений був гіркій боротьбі молодого чоловіка за визволення з-під влади домінуючого батька, який принижував спроби сина знайти сенс у мистецтві. Пфефферкорн списав батька зі свого власного, неосвіченого продавця пилососів, який уже помер. Книга отримала помірні схвальні відгуки, але продавалася погано, тож Пфефферкорн більше нічого й не видавав.

Та він частенько телефонував своєму агентові, аби описати щось новеньке, із чого вийшов би непоганий роман. Агент завжди казав одне й те саме: «Звучить цікаво. Чи не перешлеш мені глянути?» Пфефферкорн слухняно пересилав матеріали і чекав на відповідь. І врешті-решт стомлювався чекати і знімав слухавку.

— Ну,— казав агент,— це насправді цікаво. Повір мені на слово. Але якщо чесно, не думаю, що ми зможемо це продати. Звісно, я спробую.

— Тобі краще знати,— відповідав Пфефферкорн.— Не страшно.

— Зараз не сприятливий час для оповідань.

— Знаю.

— Як просувається той роман?

— Потроху.

— Повідомиш, коли буде що мені показати, добре?

— Гаразд.

А от чого не казав Пфефферкорн своєму агентові,— так це того, що ці сторінки, які, за словами агента, не можна було продати, були, власне, не оповіданнями, а невдалими спробами підступитися до другого роману. За власними підрахунками, Пфефферкорн починав сімдесят сім романів і від кожного відмовлявся, почувши, що перші п’ять сторінок не сподобалися. Не так давно він для сміху поєднав усі сімдесят сім уривків по п’ять сторінок до купи і спробував зшити їх разом у зв’язне оповідання. Це зусилля коштувало йому цілого літа, але, на жаль, ні до чого не привело. Зрозумівши свою неспроможність, він вибив ногою вікно у спальні. Викликали поліцію, і Пфефферкорн відбувся попередженням.

Глава третя

априкінці тижня надійшло запрошення на похорон. Пфефферкорн відсунув решту пошти і взяв у руки важкий чорний конверт. Той був з красивого дорогого паперу, і Пфефферкорн вагався, чи відкривати його. Перевернув. На задньому клапані сріблястим чорнилом було відтиснуто сімейний герб де Валле у вигляді гребеня гори. Пфефферкорн гмикнув. Де Білл відкопав цю дурницю? Пфефферкорн вирішив, що то була ідея Карлотти. Їй завжди подобалися драми.

Він відкрив запрошення, і звідти вискочило шестидюймове зображення Вілла в найщасливішу мить життя: вбраний як моряк, у капітанському кашкеті, готовий вийти в море, з широкою посмішкою на широкому сіруватому обличчі. Він нагадував Гемінґвея в зрілі роки. Пфефферкорн уже давно не навідувався до де Валле — аж серце стискалося, коли він думав, скільки часу вже минуло,— але він пригадував їхню яхту,— такі часто можна побачити на обкладинках товстих м’яких глянцевих журналів. Він припускав, що її уже давно замінили на більш розкішну модель, яка йому навіть і не снилася.

Прощальна церемонія мала відбутися за три тижні. Відвідувачів не пускатимуть. Запрошених просять відповісти якомога раніше.

Три тижні — це дуже довге очікування на похорон. Тоді Пфефферкорн пригадав, що тіла немає, отже, немає і загрози його розкладання. Цікаво, чи ховатиме Карлотта порожню труну? Огидна думка, тож він від неї відмахнувся.

Хоча питання про те, чи буде він присутнім, не стояло, він прикинув усі витрати. Транспорт, проживання і новий костюм (жоден із тих, що він мав, не годився),— ця подорож стане йому більш ніж у тисячу доларів,— копійки для більшості друзів Вілла, його голлівудських приятелів, яким і їхати далеко не доведеться: трохи прокотитися собі автострадою. Пфефферкорн же отримував невеличку зарплатню, і його обурювала сама думка, що доведеться майже всю її витратити, аби висловити співчуття. Знав, що це егоїстично, але нічого не міг удіяти. Саме так, як він не міг уявити останню яхту де Валле, така заможна жінка, як Карлотта, навіть і гадки не мала, як швидка подорож на інший бік країни може завдати шкоди заощадженням. Він заповнив картку відповіді й лизнув клапан маленького конверта зі зворотною адресою, а з голови не йшли слова Орвелла, що як письменник він не може зрозуміти, що означає бути неписьменним. Цікаво, чи не вийде з цього цікавий роман?

Глава четверта

ого вечора Пфефферкорну зателефонувала дочка. Вона побачила новини по телевізору і хотіла втішити батька.