Читаем Заблудлий полностью

Ладлоу посовався на сидінні, й Нейтан збагнув, що він досі чекає на відповідь.

— За потреби наймають помічників, як я вже казав. Це завжди треба, коли збираєш череди на пасовиськах, але існують фірми, куди можна подзвонити й замовити команду підрядчиків. Сьогодні все переважно робиться на гелікоптерах і мотоциклах. Кем брав підрядчиків, коли треба було допомогти з технічними питаннями чи поставити паркан абощо. Але щоденна робота переважно на родині. Особливо в період затишшя. От, наприклад, зараз нічого не відбувається, бо ринки та м’ясокомбінати зачинені на різдвяні свята.

— А не потрібна допомога, щоб доїти всіх цих корів?

У дзеркальце Нейтан побачив, як Зандер придушує посмішку.

— Тут у нас переважно яловичина, а не набіл.

— То що — у вас холодильники забиті стейками?

— І молоком тривалого зберігання. Але ні, ми працюємо не так, як з худобою на фермі. На таких площах, як у нас, череди переважно пересуваються вільно. П’ють воду зі свердловин, пасуться, а коли приходить час, їх зганяють разом.

Багато в чому корів можна вважати дикими. Деякі з них і людини-то не бачили від народження до забою.

— А ваша ділянка якого розміру?

— Близько семисот квадратних кілометрів.

— Поменше буде, ніж Берлі-Даунз.

— Ага.

— Чому ж так?

Нейтан завагався. Зандер знову відвернувся до вікна.

— Довга історія. Та якщо коротко: складне розлучення.

Ладлоу, дивна річ, прийняв це без питань, і Нейтанові подумалося, чи не має схожого пояснення той факт, що коп раптом отримує призначення за півтори тисячі кілометрів від Брисбена.

— Хто ще з вами живе? — поцікавився Ладлоу.

Нейтан відповів не одразу.

— Постійно — ніхто. Я там сам.

Ладлоу, обернувши голову, витріщився на нього.

— Ви один?

— Ага. Театр одного актора. Ну, беру підрядчиків і робітників, коли треба.

І коли є гроші.

Сержант роззявив рота.

— І ваша ділянка — сімсот квадратних кілометрів? А скільки худоби?

— Десь п’ятсот-шістсот голів.

— Господи, це все одно багато.

Нейтан не відповів. Це і багато, і ні. Достатньо, щоб витоптати його хирляву смужку землі на голий пісок. Але недостатньо, щоб не просто вийти в нуль, а заробити.

— Але... — Ладлоу окинув поглядом безмежний і порожній виднокрай з кінця в кінець. — Вам не самотньо?

— Ні, — Нейтан знову кинув швидкий погляд у дзеркальце. Зандер спостерігав. — Ні, нормально. Я не проти. Якщо води вистачає, в іншому худоба сама про себе подбає.

— Не в усьому.

— Так, не в усьому, та останні пару років на пощастило з Гренвілем, — мовив Нейтан, якому хотілося змінити тему.

— Це що? Річка?

— Ага. Вона збирає з дощівкою всі поживні речовини, тож коли розливається, добре живить землю. Розливалася торік, і ще пару років перед тим.

Ладлоу примружився на сонце.

— І скільки ж то треба дощу?

— Тут вона розливається і без дощу, — сказав Зандер із заднього сидіння, й Ладлоу озирнувся.

— Справді?

Нейтан кивнув. Сорок два роки він уже спостерігає це, та все одно дивно бачити, як тишком-нишком підіймається вода під безхмарним блакитним небом. Річка вихлюпується на береги, напоєна дощем, який випав багато днів тому за тисячу кілометрів на північ. Нейтан указав у вікно.

— Коли вона розливається, майже все оце йде під воду. Місцями річка стає десять кілометрів завширшки. Без човна не переплисти. Всі будинки й містечко стоять на височині, а от дорога зникає.

Ладлоу був вражений.

— А як ви звідси вибираєтеся?

Нейтан почув Зандерів сміх.

— Ніяк. Чимало маєтків перетворюється на острови. Одного разу я застряг у себе вдома на п’ять тижнів.

— Сам-один?

— Ага, — підтвердив Нейтан. — Та в цьому нічого страшного. Просто слід підготуватися. Вибору немає, це географія.

Він подивився на червону землю, що простерлася навколо них. Важко це уявити, але мільйони років тому це все було дном великого внутрішнього моря. З цієї землі викопують кістки водоплавних динозаврів, а в пустелі досі є місця скупчення скам’янілих молюсків, висушених сонцем. Нейтанові зненацька пригадалося, як вони з Кемероном у дитинстві ходили полювати на динозаврів, взявши з собою лопати й торби, щоб складати кістки. Через багато років прийшла Зандерова черга, й у Нейтана кишені були повні пластикових динозаврів, оскільки справжні до нього погратися чомусь не виходили.

Сержант знову щось писав у нотатнику.

— А хто ваші сусіди? — поцікавився він.

— Найближчий маєток — Атертон, — Нейтан тицьнув на північний схід. — На південь звідти — місто, а на схід від нього — ще кілька господарств. Друге найбільше господарство тут — маєток Кірабі, він межує зі мною. Зараз він уже належить компанії.

Та колись він належав родині. А саме Нейтановому тестеві. Колишньому, нагадав собі Нейтан, бо йому подобалося, як це звучить. Наближалися до місця в огорожі, де був проїзд, і Нейтан натиснув на гальмо. Зандер вискочив з машини і відчинив ворота, й вони підстрибом проїхали вперед і знову опинилися на Кемероновій землі.

— Вже недалеко, — мовив Нейтан до Ладлоу.

— А пам’ятаєте, ви сказали, що ваш брат добре знав місцевість навколо могили? — глянув на нього сержант. — Якось дивно проводити в такому місці час.