Колекція експонатів Смітсонівського музею була колосальною: у понад дюжині великих залів, розташованих на Національній алеї, водночас експонувалося лише два відсотки від їх загальної кількості, решту дев'яносто вісім відсотків потрібно було десь зберігати. І оце «десь» було «тут». Недивно, що ця будівля стала домівкою для вражаюче розмаїтого набору артефактів — гігантських статуй Будди, старовинних рукописів, отруйних стріл з Нової Гвінеї, оздоблених коштовними каменями ножів та навіть каяка, змайстрованого з китового вуса. Не менш вражали і природні скарби цієї споруди: скелети плезіозаврів, безцінне зібрання метеоритів, гігантський кальмар і навіть колекція слонячих черепів, привезених президентом Теодором Рузвельтом з африканського сафарі.

Але жоден з цих експонатів не був причиною, через яку керівник Смітсонівського інституту, Пітер Соломон, взяв свою сестру на роботу в центр техпідтримки. Він привів її сюди не для споглядання чудес науки, а для того, щоб їх творити.

У глибині цієї споруди, в темряві віддаленої ніші ховалася невеличка наукова лабораторія, не схожа на жодну іншу лабораторію у світі. Нещодавні епохальні відкриття в галузі ноетичної науки, що їх зробила Кетрін в цій лабораторії, справили потужний вплив буквально на всі наукові дисципліни — від фізики та історії до філософії та релігії. «Незабаром все зміниться», — подумала вона.

Коли Кетрін увійшла до вестибюля, охоронець за столиком швидко сховав своє радіо і похапцем висмикнув з вух навушники.

— Здрастуйте, міс Соломон! — широко посміхнувся він.

— Уболіваєте за «Червоношкірих»?

Охоронець винувато почервонів.

— Так, але гра ще не почалася. Триває передматчеве шоу.

Вона посміхнулася.

— Я вас не видам. — Підійшовши до металевого детектора, Кетрін спорожнила кишені. Знімаючи з руки золотий годинник «Картьє», вона відчула звичний приплив смутку. Цей годинник подарувала їй матір на вісімнадцятий день народження. Минуло майже десять років, як її матір померла жахливою смертю... прямо у неї на руках.

— До речі, міс Соломон, — жартівливо прошепотів охоронець, — а ви коли-небудь розкажете комусь, чим займаєтеся в отій лабораторії?

Кетрін підвела на нього очі.

— Колись, Кайле. Але не сьогодні.

— Та годі вам, — наполягав охоронець. — Секретна лабораторія в секретному музеї... Напевне, ви займаєтеся чимось суперовим і приголомшливим.

«Приголомшливим — то надто слабко сказано», — подумала Кетрін, збираючи свої речі. Істина полягала в тому, що вона займалася наукою настільки передовою та розвиненою, що її вже й наукою важко було назвати.

РОЗДІЛ 8

Роберт Ленґдон стояв на вході до Національного залу статуй і спантеличено споглядав картину, що перед ним розкрилася. Це приміщення було точнісінько таким, яким він його запам'ятав: пропорційне півколо, споруджене в стилі грецького амфітеатру. Граціозні аркові стіни з пісковику та італійського гіпсу обрамлялися колонами з різнокольорового уламкового мармуру, між якими було розставлено національну колекцію: статуї тридцяти восьми видатних американських діячів на повний зріст стояли півколом на яскравому обширі чорно-білих мармурових кахлів.

Саме таким Ленґдон і запам'ятав це приміщення, де колись йому довелося побувати на лекції.

За одним лише винятком.

Цього вечора тут не було ані душі.

Не було стільців. Не було слухачів. Не було Пітера Соломона. Лише купка туристів, що безцільно блукали залом, не звертаючи ані найменшої уваги на Ленґдона та його грандіозне антре. «А може, Пітер мав на увазі ротонду?» Та визирнувши в коридор у напрямку ротонди, він побачив, що й там вештаються туристи.

Відлуння годинникового бою ущухло. Тепер Ленґдон спізнився вже цілком офіційно.

Він поквапився до коридору і знайшов там екскурсовода.

— Перепрошую, я маю прочитати сьогодні лекцію на заході, влаштованому Смітсонівським інститутом. Ви не в курсі, де заплановано проведення цієї урочистості?

Екскурсовод завагався.

— Не знаю, що й сказати, пане. А коли початок?

— Уже зараз!

Чоловік похитав головою.

— Нічого не чув про урочистості, організовані сьогодні Смітсонівським інститутом. Може, десь в іншому місці?

Спантеличений, Ленґдон поспішив назад, до центру залу й уважно весь його обдивився. «Це що — Соломон отак пожартував?» Та професор навіть припустити такого не смів. Він витягнув свого мобільника та отриманий вранці факс і набрав номер Пітера.

Телефон помовчав, ловлячи сигнал у величезному просторому приміщенні, й нарешті почулися гудки.

На дзвінок відповів уже знайомий голос із південним акцентом.

— Офіс Пітера Соломона, Ентоні слухає. Чим можу допомогти?

— Ентоні! — полегшено зітхнув Ленґдон. — Добре, що ви й досі на роботі. Це Роберт Ленґдон. Схоже, з лекцією виникла якась плутанина. Зараз я стою в Національному залі статуй, але тут нікого немає. Може, лекцію перенесли до якогось іншого приміщення?

— Не думаю, сер. Стривайте, я зараз перевірю. — Асистент на мить замовк. — А ви отримали підтвердження від містера Соломона особисто?

Ленґдон знітився.

— Та ні. Я отримав підтвердження від вас, Ентоні. Сьогодні вранці.