Читаем Unknown полностью

Українська мова не справила на джентльменів піякого враження. Один з них, шатен з широким шрамом на щоці, ліниво тицьнув рукою в бік лісу. І дійсно, в проліску можна було побачити триповерховий будинок казармового типу, цілий, немов плющем, оповитий гірляндами напівго­лих, засмаглих на сонці тіл. Ця картина зробила на мою сусідку помітне враження, і ведена її рукою машина мало не в’їхала на загорожу з кільчастого дроту.

— Якщо не помиляюся, місіс Маккарді, це ваші вихо­ванці...

На обличчі місіс Маккарді з’явилось щось подібне до рум’янцю.

— Ви не помиляєтесь.

— Чи не вважаєте, що ледарство не є найкращий спо­сіб виховання?

— Це питання прошу задавати комусь іншому.

— Кому, місіс?

— Хоча б навіть командуванню третьої армії ІОНРРА, котра, на жаль, турбується переважно тільки про тілесні потреби переселених осіб.

Місіс Маккарді почувала, мабуть, себе ніяково.

— Чи не обридло вам таке життя? — звернувся я до нових пасажирів.

— Ніби яке? — запитав дебелий брюнет мелодійним львівським акцентом.

— Ледарське.

— Ні.

— І так до самої смерті?

— Не думаємо ще вмирати.

— Про нас думають американці,— додав шатен.

— І що ж там вони видумали?

— Говорять, що нас ще трохи підгодують, а потім пі­демо в їхню армію, в Японію чи кудись там. Обіцяють нам американське підданство після трьох років служби.

Я лояльно перекладав місіс Маккарді все, що гово­рили «переселені» джентльмени.

— Ви поляки?

— Ні,— відповіли хором пасажири,— ми українці. Поляків взяли вже до сторожової компанії. Там вони служать біля американських пожитків.

З правої сторони дороги тягнулося величезне поле, наїжене сотнями, тисячами гарматних стволів. При вхо­ді стояв сторож цього монументального складу в амери­канській касці з польським орлом.

— Сервус \ Ясю,— крикнув до нього брюнет і, звер­таючись до мене, сказав: — Це з «бригади св. Христа» НСЗ. Як прийшли рік тому з Польщі юрбою, так і слу­жать юрбою.

— Холеричні хлопці,— уточнив інформацію шатен.— Як тільки посваряться при картах, відразу хапаються за ножі.

— А ви?

— Ми в гроші граємо рідко. ЮНРРА мало платить.

— А чи можна знати, чому ви носите на вилогах стрі­чечки з польськими національними кольорами?

— Сказали нам, що так краще, більшовики не будуть мати до нас права.

— Хто ж вам міг сказати таке?

Місіс Маккарді квапливо перервала нашу розмову.