Читаем Украинка против Украины полностью

Но, с другой стороны, главное идеологическое предпочтение Украинки — это украинский национализм. Поэтому в статье все внимание фокусируется на обвинениях в адрес Москвы. Поскольку параллельно с ней над аналогичной темой работал еще один украинский социал-демократ, она предъявляла к его статье претензии такого рода: "Найменше я вдоволена з уступу про історію відносин прилученої України з Москвою… мало виразно, голословно, а подекуди і зовсім некритично. Коли б згода авторів, то чи не краще б нам так поділити працю, що автори ще скоротили сей уступ (в найзагальніших рисах тільки згадавши найрізчі провини Москви), а я б його розширила і зробила б головною основою своєї праці (як се вже й роблю тепер)… Таким способом обидві роботи доповняли б одна другу (та можна б старатись, щоб вони і читачам в руки доставались поряд)".

Ни о какой объективности речи не идет. Ее интересуют только одно: "провини Москви". "Я це все думаю, як назвати свою роботу (се для мене страх трудна річ — заголовки!)… Думаю назвати: "Наша воля під білим царем" або "Наше життя під царями московськими, православними" — зважте, котре ліпше і так надрукуйте". Но неужели у царей московских перед Украиной были только "провини" и не было ровно никаких заслуг? Или, может быть, Украинка их просто не знала? Ни то и ни другое. И заслуги были, и Украинка их прекрасно знала. Просто она сознательно искажала украинскую историю в угоду своей идеологии.

По словам Зерова, "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця 18 та початку 19 століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція 18 в.". Племянница прекрасно знала все работы любимого дяди. Но пропаганда есть пропаганда: правда здесь не уместна.

Прекрасно знала она и мнение своего любимого брата Михаила, который так писал ей в 1897 году: "На моє здання, тепер Росія мусить, повинна забрати Босфор, що б там не сталося з того; це її довг перед Україною і всім полуднем, — з момента Переяславської Ради вона зобов’язалася це зробити і по цей день не виповнила. Тепер настав останній час, час ліквідації турецької спадщини, і як там держави і дипломатія не старайся, а Туреччина здихає і розпадається на кавалочки і розлізеться, хоч там що хоч. Коли культурна Польща не вдержалась, так куди дикому турчину втриматись". Вот еще одна "найрізча провина" русских православных царей, а так же их "довг" перед Украиной. Еще с Переяславской Рады. Двести лет воевали с Турцией, а "довг" так и не отдали. В Первую мировую войну пытались отдать, но революционеры (в том числе и украинские соратники Украинки) нанесли России удар в спину. Так она и остается поныне в вечном долгу перед Украиной.