Читаем tmp0 полностью

²²) В головнім стрічаємо його вже у Суровєцкого (Śledzenie początku narodów słowiańskich — Dzieła вид. Туровского с, 382) і потім у Шафарика Slov. starožit. l, 10 § 1. Численних новїйших праць, що стоять на сїм становищу, не буду вичисляти, а згадаю про їх відміни. Відміни сі в поодиноких поглядах головно такі: деякі на сходї прасловянську територію протягають в район верхньої Волги й Дону, иньші, розширяючи прасловянську територію на північний схід, ограничують на полудневім заходї, вважаючи басейн Дона заселеним чужеродцями. Деякі протягають словянські границі далї і на захід-на вододїл Висли й Одера, або в до самого Одера. Одначе від розширення на схід повздержують несловянські хороґрафічні елєменти, хоч можливість такого розширення не можна категорично заперечити. Західню границю ставить виразно Птолємей. Необережно висловлена гадка Нїдерле (Staroveké zpravy c. 69, 81. Starož. l c. 30), що словянські осади над Днїпром могли сягати до моря, потім взяті ним назад (ib. І с. 260).

²³) Іпатський кодекс с. 3.

²⁴) Про традицію дунайської правітчини в пізнїйшім письменстві і противну їй теорію сарматську, що у західнїх письменників виступає ще скорше (у равенського космоґрафа, VII в.: Scytharum patria, unde Sciavinorum exorta est prosapia), найповнїйше у Нїдерле Slovanské starožitnosti розд. І. Тут і критика арґументів дунайської теорії), які були виставлювані нечисленними її оборонцями (як Дрінов, Самоквасов, Піч, з наших Ф. Вовк).

²⁵) Надеждін ор. с., Барсов Геоґрафія ² с. 73, і новійші працї: Ист. древней Руси Филевича, цитована моноґрафія Смоленщини Голубовского, і особливо Курсъ русской исторіи Ключевского (I с. 22)- найбільш авторитетного представника сеї теорії.

²⁶) Історичні звістки — напр. текст Иордана, на який покликуєть ся Ключевский — також не дає нїякої підстави до того, аби тримати ся виключно Прикарпатя. Та й звістки се пізнїйші, уже з часів словянського розселення.

²⁷) Про се низше, в гл. III.

²⁸) Про сї здогади про Кельтів див. тамже.

²⁹) Не уважаю потрібним застановлятись на ріжних зовсїм ненаукових і фантастичних розширеннях словянської території в ріжних теоріях, що вважали Словян тубильцями в Ґерманїї, на Балканах і т. и. Підставою для них служила тотожність або подібність імен; таким чином до Словян зачисляли ся нпр. Венети італїйські й арморицькі; за тим ішло накручуваннє на словянське ріжних чужих імен, напр, Свебів == Свевів на Словян, Семнонів на Ziemian і т. и. Проби — підперти сї теорії далеко ранїйшого словянського розселення на заході і полудневім заходї археольоґічними доказами, як то подибуємо особливо у чеських археольоґів, не можуть переконувати, бо їх докази самі ще не мають доказової сили. Огляд сих теорій і їх старшої лїтератури див. у Крека с. 313-6, огляд новїйших праць сього напряму- Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. LIII. і XV, Наук. Хронїка. До нашої історії з них близше належать: численні студиї нашого земляка Ол. Партицького, зведені в його „Старинній історії Галичини”, т. I, 1894, Самоквасова — ИзслЂдованія по исторіи русскаго права, I-II (1896-7), Филевича Исторія древней Руси, т. І, 1896 (про них Записки т. V і XVIII).

ПЕРШІ ІСТОРІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО СЛОВЯНСТВО, ІМЕНА; ДІФЕРЕНЦІАЦІЯ СЛОВЯНСТВА; СХІДНО-СЛОВЯНСЬКА ПРАВІТЧИНА, СЛОВЯНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ НА НАШІЙ ТЕРИТОРІЇ ПЕРЕД МІГРАЦІЄЮ.

Поява осібного імени для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для Словян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр. Вони виступають у авторів I-II в. по Хр. під назвою Венедів: Venedi у Плїнїя, Veneti у Таціта, Ο'υενέδαι у Птолємея ¹). Значінє сього імени — Venedi, не ясне; очевидно се ве була свійська назва ²); через Ґерманцїв перейшла вона в античну лїтературу, так само як і до фінських народів: західні Фіни й досї називають Росиян Venäjä; самі Німцї досї звуть Венедами декотрих західнїх Словян (Лужичан і Словінців) ³.