Вибігли чоловіки у балаклавах, передній мав у руці молоток. Зриваючись на біг, Страйк почув, як Барклей гукає: «АГОВ!», а тоді закричала Таша.

Голос Барклея змусив чоловіка з молотком заточитися, Страйк схопив Ташу за плечі й відштовхнув, і незручний інструмент пролетів за півтора метри від неї. Страйк теж ухилився від удару й уже складеною в кулак лівою рукою так тицьнув нападника в обтягнуту балаклавою щелепу, що той вискнув і горілиць упав на тротуар, де й розкинувся, ніби на хресті, на мить дезорієнтований.

— Лежи, — загарчав Страйк, прибиваючи свою жертву, яка спробувала було підвестися. Тим часом противник Барклея спробував схопити шотландця за пояс, марно намагаючись ухилитися від його кулаків, але просто на очах у Страйка ноги Франка-Другого підігнулися.

— Обшукай фургон, — сказав Страйк до Мідж, яка вибігла зі сховку, наставивши телефон із ввімкненою камерою, — чи є там стяжки… лежи, кому сказав! — додав він, знову даючи по голові першому брату.

— І ТИ ЛЕЖИ! — гаркнув Барклей, чий власний Франк спробував ударити його по яйцях, а натомість отримав черевиком у діафрагму.

— О Боже мій, — пробурмотіла Таша, піднімаючи молоток. Вона подивилася на стогнучу жертву Барклея, яка скрутилася в позу ембріона, тоді на Страйкову — нерухому. — А він… ви його вирубили?

— Ні, — відповів Страйк, який саме побачив, як чоловік у балаклаві совається. — Прикидається, придурок. Це називається застосування сили в розумних межах, скотино, — додав він, звертаючись до постаті на землі, а тим часом прибігла Мідж з кількома чорними пластиковими стяжками.

— І за поліцію самим не треба дбати, — прокоментував Барклей, озирнувшись на собачника з кокер-спанієлем, який завмер, споглядаючи сцену.

— Тим краще, — сказав Страйк, зводячи разом зап’ястки свого Франка, який пручався, вже не прикидаючись непритомним. Стягнувши йому руки пластиком, він зняв з чоловіка балаклави і побачив знайоме високе чоло, примружені очі й залисини.

— Що, — спитав Страйк, — не на це ти розраховував, га?

Несподівано високим голосом чоловік відповів:

— Вимагаю мого соціального працівника!

Страйк здивовано зареготав.

— На тобі, паскудо, — сказав Барклей, який натягнув стяжки на свого Франка і теж зняв із нього балаклаву, від чого молодший брат розридався.

— Я нічого не зробив. Я не розумію.

— Стули писок, — сказав йому Барклей, а тоді озирнувся на Страйка: — Робота ніг — клас, особливо як на хлопа, в якого нога всього одна.

— Дяка, — озвався Страйк. — Що ж, тепер… — Його мобільний знову задзвонив. — Та бляха-муха. Надзвонює як… що? — різко спитав він, прийнявши виклик із незнайомого номера.

На очах у Барклея, Мідж і Таші в Страйка витягнулося обличчя.

— Куди? — спитав він. — Добре… я виїжджаю.

— Що сталося? — спитала Мідж, коли Страйк закінчив розмову.

— Це батько Робін. Її забрали на допит.

— Що-о?

— Впораєтесь із цією парочкою до приїзду поліції?

— Та вже так. Маємо молоток, — відповіла Мідж, забираючи його в Таші.

— І то правда, — сказав Страйк. — Розповім, що сталося, щойно знатиму сам.

І він пішов геть так швидко, як дозволяло праве коліно, яке тепер смикав біль.

<p>94</p>

«Ї Цзін», або «Книга Змін»

До поліційного відділку, куди забрали Робін, Страйк їхав годину. Шукаючи місце, де припаркуватися, він проминув трьох людей, які стояли перед квадратною кам’яною будівлею і сварилися між собою. Знайшовши собі вільне місце і пішки повернувшись до відділку, Страйк упізнав у трійці Робін і її батьків.

— Страйку, — з полегшенням промовила Робін, помітивши його.

— Добрий день, — сказав Страйк, простягаючи руку Майклу Еллакотту, високому чоловіку в окулярах з роговою оправою. — Вибачте, що не одразу відповів. Мав абсолютно невідкладну справу.

— Що сталося? — спитала Робін.

— Франки нарешті наважилися на гранд-фінал. А що…

— Ми веземо Робін додому, — втрутилася Лінда. — Вона вже достатньо…

— На Бога, мамо, — сказала Робін, скинувши руку Лінди зі свого плеча, — мені треба розповісти Корморану про те, що сталося.

— Він може поїхати до квартири, — відповіла Лінда таким тоном, наче це була велика люб’язність, на яку Страйк не заслуговував.

— Я в курсі, що він може поїхати до квартири, — моєї, до речі, — відповіла Робін, якій від поведінки матері швидко уривався терпець, — але він туди не поїде. Ми з ним підемо кудись випити. Тримайте мої ключі.

Робін тицьнула їх батькові в руку.

— Візьміть таксі, а мене потім Корморан завезе. О, дивіться, якраз і кеб нагодився.

Робін підняла руку, і чорне таксі зупинилося.

— Але я вважаю, що… — почала Лінда.

— А я іду в паб із Кормораном. Мамо, я розумію, що ти хвилюєшся, але ти нічого не можеш із цим вдіяти. Я сама маю розібратися.