Читаем Страта голодом полностью

Десь наприкінці грудня 29-го року, коли чутки про примусову колективізацію почали вже справджуватись, у нашому селі з'явилися якісь сторонні люди. Невдовзі ми дізналися, що це були офіційні представники партійних і радянських органів, прислані до нас організувати колективне господарство.

Старший у групі, що складалася приблизно з десятка осіб, називався «двадцятип'ятитисячником», а його помічники «пропаґандистами». Незвичні то були для нашого вуха слова, але дуже швидко ми засвоїли, що вони означають.

На здійснення примусової колективізації Центральний Комітет ВКП(б) мобілізував по всій країні 25 тисяч найактивніших і найвірніших партійців. Звідси й походить назва учасника цього добірного загону комуністів – «двадцятип'ятитисячних», а по-нашому, скорочено – просто «тисячник». Після короткого інструктажу щодо методу проведення колективізації цих тисячників розсилали до різних сільських районів. Щоб їхня місія була ефективнішою, їх наділили, по суті, необмеженою владою. За свою роботу вони відповідали безпосередньо перед Центральним Комітетом КП(б) України.

Кожного тисячника супроводжувала ціла тичба пропаґандистів, набраних у кожному районі з-поміж місцевих комуністів і комсомольців.

Тисячник та його пропаґандисти були людьми, що завжди жили по містах. Це були викладачі вишів, учителі, фабричні спеціялісти. Щойно з'явившись у нашому селі, декотрі з цих сторонців намагалися зблизитися з місцевими людьми, для чого заводили розмови з ними. Інші просто снували селом і зацікавлено придивлялися до всього навкруг і до кожного зустрічного так, ніби вони зроду не бачили села або селянина.

Їхній зовнішній вигляд смішив нас: ці бліді обличчя й міський одяг справляли чудне враження на тлі сільського оточення. Обережно чалапаючи, аби не набрати снігу в свої до блиску наваксовані черевики, вони були чужорідною з'явою серед нас.

Хоч вони й виявляли зацікавлення, а то й захоплення усім довкола, їм незмога було приховати своє цілковите незнання сільського побуту. Селяни брали на кпини їхню городянську поведінку, і через декілька днів ці прибульці стали героями різних кумедних історій.

Наш тисячник звався Цейтлін, точніше – «товариш Цейтлін». Тільки так його й звали усі, хоч він і прожив у нашому селі кілька місяців. «Товариш Цейтлін» являв для нас радше символ панівної влади, аніж реальну особистість. Ми дізналися, що він приїхав з Києва і що він був членом партії ще до революції. Ніхто з нас не знав, чим він займався раніше, хоч видно було, що на сільському житті розумівся він вельми поверхово. Також ніхто не міг вгадати його національности. По-українському він трохи говорив, але знати було з вимови, що він не нашого роду.

На зріст «товариш Цейтлін» був невисокий, голову мав велику, а плечі вузькі. Ніколи ми не бачили, щоб він усміхався. Ходив завжди чимось заклопотаний, здебільша мовчазний, а коли й говорив, то тільки про офіційні справи й мовою партійних гасел та утертих фраз. З місцевими людьми майже не вітався, хіба що, бувало, відповість кому-небудь на привітання, та й то недбало.

Усі партійні й урядові представники, що понаїхали до нашого села, мали при собі якусь зброю, але ховали її. Однак «товариш Цейтлін», очевидно, був непевний, чи наше село полюбило його, бо свого револьвера носив відкрито, напоказ. До керівництва він узявся негайно. Вже в перший день, коли приїхав, він почав ходити від хати до хати. Ці відвідини породили чимало кумедних оповідок. Особливо часто переказували таку історійку: у повітці в одного господаря кобила хлиснула його хвостом по обличчю, залишивши на ньому смуги гною.

– Ух, – гарикнув він сердито, – клята корова! – і копнув кобилу в копито. Кобила відповіла йому таким самим чином, аж селянинові довелося зводити на ноги «товариша Цейтліна».

Та кобиляче копито не збило його з інспекційного курсу. У корівнику він зробив іншу помилку. Може, захтівши показати селянинові, що йому все-таки не страшно свійських тварин, він підступив до теляти.

– Яке гарне лошатко! – вигукнув «товариш Цейтлін».

Як чемна людина, господар не наважився виправляти гостя після першої його помилки, але після другої він усе ж лагідно зауважив:

– Та це не лошатко. Це телятко, коров'яче дитя. А лошатко – то коняче дитя.

– Лошатко чи телятко, – відказав «товариш Цейтлін», – це не має значення. Світова пролетарська революція від цього не постраждає.

Остання фраза була його улюбленим виразом, хоча на той час ми, селяни, не розуміли, що воно означає. Але нам було смішно, що представник партії та уряду не відрізняє коня від корови, а теляти від лошати.