Читаем Сонячна машина полностью

Тiле — заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюхає в повiтрi. Любий Тiле, вiн страшенно нагадує довгоносого, розумного, запального сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не має нiякої цiни — тiльки дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано вдивляється в лице його.

— Знаєте, Шторе, ми їх тепер мусимо пiймати. Розумiєте? Мусимо оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!

I так, наче Макс усе ж таки сперечається з ним, переконано, нiжно й заклопотано доказує, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу, але тепер — усi шляхи перекопанi.

I раптом Макс одразу розумiє, через що Берлiн, бiржа, робiтництво, обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у надрукованому пiдписаному паперi для маси є щось офiцiйне, гiпнотизуюче, переконуюче. Значить, Iнарак має силу й змогу покарати, коли так про це сповiщає? Значить, уже от-от це має статись?

Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумiє благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло палає, як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь неспокiйним, моторошним!

Тiле все ж таки не випускає вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi, полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для неї на всi способи йти, усiм жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.

Макс стрiпує палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж iснує на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!

Макс визволяє блузу з цупких пальцiв Тiле й лягає в фотель. Так, так. Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?

Вiн сидить добре, в льоху «лiсової лабораторiї». Камера добра, нiчого. Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевняє, що був у Елленберга з метою дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв. Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках. Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що аж дивно. Навiть плакав! Але запевняє, присягається, що його арешт — страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслуговує з боку органiзацiї на всяке признання за свої заходи Ну, i от що його з ним робити?

Макс заплющує очi й здивовано чує, як зразу в вухах починається: гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющує їх i гуд зникає, але в висках ритмiчно, швидко, гарячкове гупає кров.

— Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?

— Розумiється, розстрiляти. Все бреше.

Тiле заклопотано зiтхає й сильно тре долонею пiдборiддя. Так, розстрiляти не трудно, це — не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I має хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?

— Бреше. Нiчого не має. Фу, як нестерпно душно.

Стає вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна злiтає кудись угору, i замiсть неї синювате бiлим, слiпучим свiтлом мерехтить екран i моментально зникає. В хатi стає темнiше, а Тiле й усi предмети огортає сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском розривається страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу глухими грiзними розкотами.

Макс iзривається з фотеля й пiдбiгає до вiкна. В очi йому рiже зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзує все небо, i над самою головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочується грiм. За ним-другий вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiгає по залiзному даху неба, ламає, провалюється й з реготом качається по ньому всiм тiлом.

Макс витягує обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкриває очi, i дух йому забиває вiд незрозумiлої дикої, кричущої радостi.

Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.

Раптом Макс чує, як Тiле сильно шарпає його за руку. Макс озирається. Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.

— Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!

I Тiле прожогом вилiтає з кiмнати. Макс, увесь повний грому, радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зривається з мiсця й бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.

* * *

Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте, залягла в цьому гомонi — понура, нашорошена.