Читаем Сонячна машина полностью

2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу,?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтової фiнансової монархiї й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, — за цi злочинства засудити на смертну кару.

Всiм громадянам пропонується в їхнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.

Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi».

Ага, ось спiшить охоронець полiтичної незайманостi вiрно-пiдданих його гумової величностi. Розiйдись! Дрр!

Вiтер вириває з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули її очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiтканої обивательської бочки.

Сузанно, двiстi бойових патрулiв чатує у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв своїх, оточений людьми, якi не розумiють краси твоєї. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожної хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм своїх, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?

Вiтер напирає з усiх сил м'якими грудьми у спину, старається, пiдпихає маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн знає, що Максовi треба об'їхати всi пости й патрулi, вiн, милий, помагає як може.

Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер нiщо, все є тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.

А чи не отак часом починається божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiцаї, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все є тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумiєте? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чуєте, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати.

Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризуєшся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедiї, що зветься життям.

Шофер — «молодий товариш» — декiлька разiв уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумiється, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i повертає назад, — назад треба.

Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв. iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.

Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу?

Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент «Будучностi». А от ще й «спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї.

Ха, «спецiальний документ» товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, — де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв.

О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду.

Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце — тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика — певнiша, дiлова, надiйна сила.