Читаем Сонячна машина полностью

I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим свiтлом. Тунель стає все кривiший, загинаючись то влiво, то вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. I їй стає моторошно й хвилююче солодко.

Вона притуляється спиною до стiни i знає, що зараз iз за виступу закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але стiна легко вгинається, i князiвна Елiза входить до величезної зали храму. Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони, i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.

Князiвна Елiза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. I їй стає невимовне соромно й страшно вона — боса, з розпатланим волоссям, у подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кидається тiкати, але не може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на неї й хiхiкають.

I раптом князiвна Елiза помiчає, що з за великих, напiводчинених дверей киває їй пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чує до неї страшну ненависть, але в манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.

Аж ось Мiцi десь iзникає. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi стоїть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi аж до обрiю.

Князiвну Елiзу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м'який гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись ними до нього.

I зараз же чує, що той «хтось» уже знов коло неї. Але нi страху вже, нi непокою немає, тiльки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло неї. А рiвночасно знає, що цього нiяк йому не можна.

Князiвна Елiза встає, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями. Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що вiн десь тут, що вiн благає знайти її, в неї самої серце стискається вiд страху, що не знайде, i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i їй нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi зразу перестало б бути так тужно й душно.

I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають її ззаду за плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко. Вона знає, що вiн пильно-вильно дивиться на неї, i їй стає хвилююче радiсно вiд того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмiшка.

Ця посмiшка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї, здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в неї переливається така дивна, не знана ще їй радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплює його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. I в той самий мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Елiза страшно кричить до неба i… прокидається.

Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробивається свiтло ранку. Князiвна Елiза швидко сiдає й здивовано озирається. Але зараз же, спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голi руки укривало.

В пiвсонному тiлi стоїть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому, нi гнiву, нi туги, нi тоскної духоти — тiльки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радiсть.

Елiза бездумно-щасливо посмiхається й загортається в глибокий, мiцний сон.

* * *

Що сталося з її свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?

Слухає й не чує. Вiдповiдає й забуває. Весь час задумується, а в задумi лице стає дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся починає червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зиркає на всiх — умить стає суха, жорстока, вирiвняна.

Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але вона, розумiється, абсолютно нiчого не помiчає, тiльки дуже уважна до Труди. Це Страховище анi на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навiть дурнувато посмiхається, невихована дiвчина.