Читаем Сонячна машина полностью

А посмiшка невинна, ясна, п'ятилiтньої дiвчинки. Тiльки що в неї схiдного — це тiльки Трудi вiдомо. Носик iз горбиком i чорне блискуче волосся?

— Ну, ви, Iрмо, вже йдiть, iдiть, а то вашi приклонники ще сюди забiжать, вас шукаючи. Скажiть Максовi, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесi декого з наших гостей. Рудi принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А iндуса пiдведiть трошки ближче до дверей — на нього варто додивитися зблизька. А мiй китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, iдiть!

Двi кришталевi тарiлi iскристо посмiхаються, горбатий носик привiтно киває, I струнка тоненька постать тихенько вислизує з кiмнати.

Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький бiль. I крiзь цей бiль раптом проривається:

— …Iрма! Правда?

— Вибачте, Трудо, я не чула.

— Яка чудесна, я кажу, Iрма! Правда? Хiба не пара Рудi? Ну, скажiть ви!

— Прекрасна пара!

— Ну, розумiється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться iндус. Не думаю, щоб вiн на свого бога Брагму так дивився. Нехай Iрма скаже йому виступити з своїм полком проти всiєї армiї — думаєте, не зробить? Проти всього свiту виступить. Вам добре видно, Елiзо?

— Дякую, добре.

Труда ще трошки ширше вiдпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елiзи й починає «представляти». Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це — капiтан свiтляної батареї якогось там їхнього полку. От негр iз Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хлiб i страшно за все дякує по-англiйськи. Йому хоч що скажи — насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.

А бiль усе ниє, ниє, росте — не чути вже нi веселого гомону з салону, нi Трудиного шепоту. Ниє, ниє й iскриться кришталевими посмiшками. От вона пiдходить до iндуса (А десь iз якогось кутка за нею, мабуть, слiдкують ще однi очi!) Iндус кладе собi руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.

Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.

— Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навiть докторовi Рудольфовi, що я тут? Нi?

Труда здивовано впирається очима в лице Елiзи — яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!

— Даю найчеснiше слово, Елiзо, що не скажу, що ви тут. Задоволенi?

Форма слова не зовсiм задовольняє принцесу Елiзу. «Не скажу, що в и тут». А все-таки скаже, що хтось є?

Але чогось уже не хочеться виясняти цiєї неясностi. Ну, розумiється, тепер вона не посмiє не дотримати свого слова.

Ага, от i Макс. Лiниво човгаючи ногами, пiдходить до мону ментальної напiвголої Юнони з двома крихiтними японцями з обох бокiв. Японцi задирають до нього розумнi личка й смiються великим рiдкими зубами.

— Ну, Елiзо, я на хвилинку покину вас. Менi треба сказати кiлька слiв Iрмi в дуже важнiй оправi. Ви сидiть спокiйно, сюди нiхто не ввiйде.

Елiза мовчки хитає головою й повертається до салону. Iрми вже немає. Зникла. Ну, розумiється, вона пiшла в куток до нього. Iндус же не смiє йти за нею, стоїть i непорушно хитає головою другiй дамi.

Раптом збоку, з того кутка, якого принцесi не видно, чути музику. Гомiн притихає, обличчя повертаються до кутка.

В тишу нiжно, лагiдно входить жiночий голос, увiходить, як невинна п'ятилiтня дiвчинка, пiдкидаючись звуками рояля, обплiтаючи себе ними. Але тут же на очах росте, мiцнiшає й ось уже криштально, сильно дзвенить. I така радiсть, така трiумфальна переможнiсть у цьому дзвонi, що принцеса Елiза заплющує очi й чує, як уся вона дзвенить болем.

Ляскiт оплескiв боляче ряботить тишу. Принцеса Елiза розплющує очi. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь iндус i зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й бiлими-бiлими зубами.

З-за одвiрка в полi зору з'являється Iрма. Вона, як од бджiл, одмахується руками вiд iндуса, китайця та ще кiлькох постатей i тiкає. Вона не буде спiвати. Не буде, не буде!

Розумiється, не буде, бо вона тiльки йому спiвала. А вiн же — вiдомий — не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всiх.

I вмить принцеса Елiза чує, як фотель пiд нею, дверi, салон i вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвiрка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовiрно-рiдна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкостi в очах соромлива. Вiн почуває оебе так нiяково серед цих напiвоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От вiн обережно й нiяково пригладжує повисмикане темне жабо.

Знає вiн чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Нi, розумiється, не знає — хiба ж вiн мiг би так стояти й нi разу навiть не подивитися на дверi?

А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на дверi, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо смiються через голови кришталевi тарiлi?

Невже Труда таки не сказала?! I вiн не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелi?!

I невже не скаже? I вiн не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душi?