Читаем Сонячна машина полностью

I дiйсно, Труда забiгає до мами, до панi Штор, нi слова не згадує про Макса й цiлком категорично запевняє батька, що ще кiлька днiв — i вiд милих жовто-чорних гостей i слiду не буде в Берлiнi. Розумiється, батьковi вуса, як звичайно, ворушаться усмiшкою: старi люди страшенно люблять бути скептиками. Але хiба ж вiн може справдi мiркувати як слiд, сидячи в кабiнетi й нiчого не бачачи?

Навiть до милої хорошої трупоїдки Елiзи встигає забiгти. Ну, цiй уже й її трупоїдський бог велiв скептично посмiхатися. I не тiльки ж скептично, а ще, подумайте собi, немовби з жалем якимсь, iз сумом, iз чудним гнiвом.

— Елiзо! Та ви, я бачу, нiчого не знаете й не розумiєте. Ну, запевняю вас, що ви нiчого не знаєте. Ви сидите тут, як у монастирi, i, як усi черницi, гадаєте, що свiт увесь страшними чортами засiяний. Але, хоч, може, вам цi чорти iприємнi, я все ж таки мушу вас розчарувати: нiякiсiньких чортiв! Ну, правда ж, правда! Посмiхається. Ну, їдьмо зi мною, я вам покажу, якi це чорти. Хочете? Нi, серйозно: подивiться ви хоч раз, що дiється в Берлiнi, гляньте на ваших чортiв, а тодi… хитайте головою.

Але трупоїдка все ж таки хитає головою — хоч що б їй Труда показала на вулицях Берлiна, вона однаково буде посмiхатися. I нема чого їй їхати дивитися на те, що тодi не має сутнього значення.

— А що ж має сутнє значення? Що? Нi, я не розумiю, Елiзо, що ж має сутнє значення? Ну, добре! I те, що навiть офiцери вашої армiї вже їдять сонячяий хлiо та днями й ночами сидять у наших салонах, i це не сутнє? Нi?

— Нi, Трудо, i це не сутнє.

Господи, яка страшна, запекла рiч трупоїдство! До чого слiпа, вперта й смiшна. Сил немає балакати.

— Ну, слухайте, Елiзо, знаєте що: нумо зараз поїдьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офiцерiв, послухаєте їх, розпитаєтесь i тодi скажете, чи сутнє це, чи нi? Хочете?

Нi, Елiза не хоче нi бачити, нi слухати нiяких офiцерiв.

— Ну, просто хоч iз цiкавостi. Невже ж вам не цiкаво подивитися на розпусту сонцеїстiв, на їхнi «цинiчнi й гидкi» способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишнiх трупоїдок i побачили б, якими вони безнадiйно погиблими сонцеiстками поробились. Таки нi? Познайомила б я вас iз Iрмою, нареченою Рудi. Послухали б, як вона спiває. Сьогоднi й Рудi, здається, туди приїде. Вiн так хотiв би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, i Макс буде з Рудi. Але Макс, звичайно, нi для кого не має особливого iнтересу. Ну, Елiзо!

Ох, здається, трошечки-трошечки захиталася трупоїдська непохитнiсть? Який iнтерес в очах засвiтився.

— Нi, Трудо, як воно менi не цiкаво, а, справдi, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повиннi зрозумiти, що менi не випадає бути в сонцеїстському салонi, де нашi офiцери роблять злочинства.

Труда розумiє. Дiйсно, не випадає. Не подумала. Хм. Шкода.

— Елiзо! А знаєте що? Ви можете не бути з усiма. Ви будете сидiти в сусiднiй кiмнатi й усе бачити крiзь склянi дверi. А вас не видно буде. От тiльки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спiв буде добре чути. А головне — все видно буде. Добре? Нiхто-нiхто не знатиме. Даю слово. Тiльки одна Iрма — вона ж хазяйка дому. Але я вам обiцяю, що вона присягнеться нi однiй душi не говорити Гайда, га? Ану!

Принцеса Елiза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечiнь. I вмить рвучко пiдводиться.

— Ну, добре! Їдьмо!

— Браво, Елiзо! Оце по-нашому!

Труда вiд дому з усiєї сили жене свого «понi», малесеньке, чепурненьке авто (колишнiй подарунок чорно-срiбного лицаря) — хто знає, чи не роздумає собi ця свiтлiсть. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя своє, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов кається вже, що поїхала? Боїться за свою королiвську гiднiсть?

— Ну, де ж чорти, Елiзо? Га?

Небо над Берлiном для холодку запнуте легеньким сiрим серпанком. Передвечiрнє сонце жмуриться крiзь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартовi лiтаки.

Задума, серпанок тишi й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвiнкий дитячий щебет у скверику; журний клекiт рояля; закотистий заразливий смiх iз високих вiкон.

Елiза не вiдповiдає. Ага, це — аристократичний квартал. Тут чортiв не може бути. От там, у центрi, у торгових i промислових ковбанях, от там вони!

Труда торкає понi, — i камiнчики, гiллячки, кинутий папiр починають швидко цокати пiд жвавими колесами. Вже частiше та частiше миготять суцiльнi смуги вивiсок; на тротуарах народу бiльше; за столиками ресторанiв сидить весела смiхотлива публiка Туди й сюди iз шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напiвпорожнi трамваї. Серед цивiльного рiзнокольорового одягу то тут, то там — цитриново-жовтi й блакитно-бiлi вiйськовi френчi. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадовi, шафрановi, густо-чорнi i синювато-смуглявi обличчя. От група рiзнокольорових пик стоїть якраз на розi. Труда привiтно, весело махає їм рукою. Шоколаднi лиця блискають баньками, зубами й радiсно вiтають по-вiйськовому.