Читаем Служниця полностью

збирає своє причандалля. Він на мене навіть не дивиться. Можна

навіть вирішити, що оцю щойну сцену я просто вигадала. От хіба що

я, опустивши очі, бачу червоні відбитки пальців на власному зап’ястку.

22 Що сталося? ( італ. )

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ендрю сказав мені, що відтепер я не мушу займатися домашнім

господарством, але щопонеділка я зазвичай вирушаю на закупи, а в

холодильнику в нас нині порожньо. До того ж, трохи погортавши

книжки, які взяла з книжкової шафи, і подивившись певний час

телевізор, я просто знемагаю від бажання чимось зайнятися. На

відміну від Ніни, я не люблю бити байдики.

Старанно уникаю того супермаркету, де мене намагався затримати

охоронець. Натомість їду до іншого, розташованого в іншому районі

міста. Усе одно всі ці магазини схожі один на одного.

Знаєте, що найприємніше? Коли, штовхаючи візок торговельним

залом, мені тепер можна не намагатися дотримуватись отого

дурнуватого Ніниного списку закупів. Я можу купувати що заманеться.

Якщо захочу бріош, можу купити бріош. Захочу хліб на заквасці, куплю його. І мені не доведеться надсилати сотні світлин усіх наявних

в асортименті буханців. Яке полегшення!

Поки я передивляюся продукти в молочному відділі, у моїй сумці

дзвонить телефон. Мене знов охоплює тривога. Хто може мені

телефонувати?

Можливо, це Ендрю?

Відкриваю сумочку, витягаю телефон. На екрані знову напис про

прихований номер абонента. Це знову та сама людина, яка

телефонувала мені сьогодні вранці.

— Ви ж Міллі, так?

Мало не підстрибую від несподіванки. Скидаю очі. Бачу одну з тих

жіночок, котрі були тоді на зустрічі Асоціації батьків і вчителів, — ім’я

її я не пам’ятаю. Вона теж штовхає візок. На пухлявих, яскраво

підфарбованих вустах — фальшива посмішка.

— Так, — озиваюсь я.

— Я Патріс, — нагадує вона. — Ви ж Нінина служниця, так?

Мене охоплює роздратування, коли чую те визначення. «Нінина

служниця». Нормально взагалі! Чекайте, от дізнається вона, що Ендрю

випхав Ніну і що через отой їхній шлюбний контракт після розлучення

вона залишиться ні з чим. А потім довідається, що я нова кохана

Ендрю Вінчестера. Уже незабаром, можливо, їй доведеться

підлещуватися вже до мене.

— Я працюю на Вінчестерів, — кажу стримано. Але розумію, що

стриманості моєї надовго не вистачить.

— Ой, чудово, — посмішка її ширшає. — Я цілий ранок намагалася

додзвонитися до Ніни. Ми з нею мали сьогодні обідати разом — ми

завжди обідаємо разом щопонеділка й щочетверга в ресторації «У

Крістен»… Але вона так і не з’явилася. Чи все гаразд?

— Так, — брешу я. — Усе чудово.

Патріс підтискає губи.

— Що ж, мабуть, вона просто забула. Я завжди знала, що в Ніни

вітер у голові гуляє.

Гуляє, еге ж. Утім я жодним чином не коментую цього твердження.

Очі жінки зісковзують на телефон, що його я тримаю в руці.

— Це той телефон, що вам дала Ніна?

— Так. Саме той.

Вона закидає голову й регоче.

— Маю визнати, що з вашого боку дуже люб’язно дозволяти їй

постійно тримати вас на короткому повідці. Не знаю, чи на вашому

місці я взагалі таке витримала б.

Знизую плечима.

— Вона переважно надсилає мені повідомлення. Усе не так уже й

погано.

— Я не про це. — Вона киває на телефон. — Я про отой застосунок-маячок для відстежування місцеперебування, що його вона встановила.

Вас не доводить до сказу думка про те, що вона стежить за кожним

вашим кроком?

У мене виникає враження, що я отримала попід дих.

Ніна відстежує місцеперебування мого телефона? Та якого дідька?

Оце я дурепа. Певна річ, вона просто мала щось таке утнути. Усе

цілком логічно. Тепер я розумію, що в неї не було потреби порпатися в

моїй сумочці, шукаючи ту програмку з вистави, або телефонувати

додому ввечері, коли ми були в театрі. Вона й без того точно знала, де

я є.

— Йой… — Патріс затискає долонькою рота. — Перепрошую! Ви не

знали?

Мені кортить щосили вгатити ляпаса по цій нафаршованій батоксом

пиці. Я не можу стверджувати напевне, чи вона справді вважає, буцімто я не знала про маячок у телефоні. Проте вигляд у неї такий, наче їй дуже приємно, що саме їй випало мене про це сповістити.

Відчуваю, як холодний липкий піт виступає в мене на потилиці.

— Перепрошую, — бурмочу я.

Проштовхнувшись повз Патріс і полишивши візок з продуктами, мчу

на парковку. Лишень коли опиняюся просто неба, до мене

повертається можливість дихати. Нахиляюся, спершись руками в

коліна, і стою так, допоки не нормалізується ритм дихання.

Розгинаюся — і бачу, як з парковки швидко виїжджає якась автівка.

Упізнаю білий «лексус».

Викапаний Нінин.

А тоді в мене знову дзвонить телефон.

Рвучко витягаю його із сумочки. І знову на екрані напис про

прихований номер. Гаразд, якщо вона хоче зі мною поговорити, то

нехай собі, хай скаже те, що хоче сказати. Якщо вона зараз