Читаем Служниця полностью

Сесілію до школи, вона зрушує автівку з місця так рвучко, що шини

вискають бруківкою. Повернувшись, на мить завмирає посеред

вітальні, втупившись у стіну, аж допоки я не виходжу з кухні й не

цікавлюся, чи все з нею гаразд.

— Так, зі мною все добре. — Вона термосить комірець білої блузки.

Той пожужмлений, хоча я впевнена, що бездоганно випрасувала була

його. — Будь ласка, чи не могли б ви приготувати мені сніданок, Міллі? Як завжди.

— Певна річ, — кажу я.

«Сніданок як завжди» для Ніни — це скрембл з трьох яєць, величезної кількості масла й пармезану, чотири шматочки бекону й

булочка також з маслом. Мимоволі згадую зауваження жіночок з її

Асоціації батьків і вчителів щодо Ніниної ваги — ті кпини, на які вони

її взяли поза очі. Утім мені радше до вподоби, що, на відміну від тих

пліткарок, Ніна не рахує маніакально кожну калорію, яка потрапляє до

рота. І не дотримується ані безглютенової, ані веганської дієти.

Наскільки я розуміла, їсть вона все, ні в чому собі не відмовляючи.

Навіть пізно увечері може щось згелемзати — про це свідчать брудні

тарілки, які вона залишає на кухонній стійці, щоб уранці я їх вимила.

Сама вона жодного разу навіть у посудомийку їх не ставила.

Подаю сніданок, ставлю обіч склянку з помаранчевим соком. Ніна

пильно вивчає вміст тарілки. Можливо, вже «ввімкнулася» та, інша

версія моєї господині — і вона зараз стане нарікати, що, мовляв, скрембл несмачний, а чи стверджуватиме, що взагалі не просила

приготувати сніданок? Натомість Ніна мені лагідно усміхається.

— Дякую, Міллі.

— Прошу, — вагаюся, зупинившись побіля столу. — До речі, Ендрю

попросив мене купити для вас два квитки на виставу «Мить істини» на

Бродвеї.

Погляд її лагіднішає.

— Ой, він у мене такий дбайливий. Звісно, було б справді непогано.

— На який день купити квитки?

Вона вкидає до рота трохи скремблу. Задумливо жує.

— Починаючи із цієї неділі, я десь тиждень буду вільна.

— Так, зрозуміла. А за Сесілією я нагляну.

Ніна вкидає до рота чергову порцію скремблу. Шматочок яйця падає

на білу блузку. Вона, здається, навіть цього не помічає. Підчіпляє

виделкою наступну порцію. Кладе до рота.

— Дякую вам, Міллі. — Вона змовницьки підморгує мені. — От

слово честі, не знаю, що б ми без вас робили.

Їй до вподоби мені це повторювати. Це, а ще те, що вона мене от-от

звільнить. Дві її улюблені теми.

Однак, мабуть, то не її провина. У Ніни достеменно емоційні

проблеми, як і казали її подруги. Я постійно згадую про те, що вона, за

їхніми словами, лежала в психіатричній лікарні. А до цього закладу

отак-от просто, з доброго дива, не потрапляють. Мабуть, сталося щось

справді жахливе, і якійсь частині мене страшенно кортить дізнатися, що саме. У неї самої, певна річ, не спитаєш. А мої спроби витягти

якусь інформацію в Ензо ганебно провалилися.

Тарілка в Ніни тим часом уже майже спорожніла. Менше ніж за п’ять

хвилин вона втоптала скрембл, бекон і булочку. Саме цієї миті збігає

сходами Ендрю. Я трохи переймалася за нього після подій цієї ночі, хай навіть почула тоді плюскіт води у ванній. Авжеж, це

малоймовірно, але… Ну, не знаю — може, у Ніни там кран з

автоматичним таймером, який вмикається сам по собі, тож він

ввімкнувся отак-от минулої ночі, щоб здавалося, що Ендрю живий і

здоровий. Так, малоймовірно, повторюся, але можливо! Хай там як, а я

відчуваю полегшення, коли бачу чоловіка своєї господині. У мене на

мить перехоплює дух — такий він запаморочливо гарний у темно-сірому костюмі й світло-блакитній сорочці.

Ніна відсуває спорожнілу тарілку. Зводиться, поправляє біляве

волосся — воно сьогодні не таке блискуче, як зазвичай, а темні

відрослі корені стали ще помітнішими.

— Привіт, Енді. — Вона обдаровує чоловіка сяйливою усмішкою. —

Як настрій?

Він розтуляє губи, щоб відповісти, — аж тоді бачить шматочок

омлету, який прилип до її блузки. Смикає куточком вуст.

— Ніно, у тебе яйце на блузці.

— Ой! — Щоки в неї маковіють, вона заходиться відтирати ляпку.

Проте минуло вже кілька хвилин, тож на ніжній білій тканині

залишається пляма. — Я… Вибач!

— Усе гаразд — ти в мене все одно красуня. — Він обіймає її за

плечі й пригортає. Цілує. Я помічаю, як вона мліє в його обіймах, і

придушую проштрик ревнощів. — Мені вже час бігти, побачимося

ввечері.

— Я тебе проведу, коханий.

Як, чорт забирай, Ніні поталанило. У неї є геть усе. Так, вона справді

лежала в психушці, але психушка — то не в’язниця! А тепер має цей

дивовижний будинок, силу-силенну грошви й чоловіка —

добросердого, дотепного, заможного, врівноваженого… Словом, просто фантастичного!

Я на мить приплющуюся, уявляючи, як воно було б: опинитися на

Ніниному місці. Бути жінкою, яка є власницею цього маєтку. Мати