Читаем Служниця полностью

поймає нестримне бажання занурити Нінину зубну щітку в унітаз.

Авжеж, я цього не роблю. Натомість витягаю телефон і забиваю в

пошуковик слово «галоперидол».

За мить на екрані з’являються результати пошуку. Галоперидол —

антипсихотичний препарат, його використовують для лікування

шизофренії, біполярного розладу, делірію, нападів психомоторного

збудження й гострого психозу.

А це ж лишень один з майже дюжини слоїчків пігулок! І сам Бог

відає, що за ліки в тих, інших. Якась частина мене зараз помирає від

сорому через те, що я взагалі полізла до Ніниної шафки. А інша

частина наперед боїться того, що ще я можу там знайти.

РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Я саме пилосошу у вітальні, коли повз вікна проминає якась тінь.

Підходжу глянути і, авжеж, бачу Ензо, який гарує на задньому

подвір’ї. Наскільки я зрозуміла, він працює щодня в іншому будинку, виконуючи ландшафтні й садові роботи. Просто зараз він перекопує

клумбу.

Беру на кухні порожню склянку, наливаю холодної води і йду на

подвір’я.

Сама до пуття не знаю, на що саме я сподіваюся. Але відколи ті двоє

жіночок заявили, що Ніна схиблена («у прямому сенсі цього слова»), я

не можу викинути почуте з голови. А ще цей антипсихотичний

препарат, що його я знайшла в її аптечній шафці… Боронь боже, я не

засуджую Ніну через те, що в неї психологічні проблеми (у в’язниці

мені траплялося бачити чимало жінок, які мали проблеми з психікою!), але ця інформація може бути для мене корисною. Може, я зумію їй

чимось допомогти, якщо краще розумітиму, що з нею коїться.

Тоді, першого мого дня в цьому будинку, Ензо намагався про щось

мене попередити. Зараз Ніни вдома немає, Ендрю на роботі, Сесілія в

школі, отже, саме слушна нагода розпитати садівника. Є лишень одна

проблема — те, що він заледве здатний два слова зв’язати по-нашому.

Але спиток не збиток. Крім того, він достеменно потерпає він спраги

й залюбки ковтне води.

Коли я виходжу з будинку, Ензо копає якусь яму. Він, здається, цілком і повністю зосередився на своєму занятті. Голосно кашляю, намагаючись привернути його увагу. І ще раз.

Нарешті махаю йому й вигукую:

— Hola! [9]

Дідько, це, здається, знову іспанською, а не італійською.

Ензо зводить на мене очі. Губи його розтягуються в усмішці.

— Ciao! [10] — каже він.

— Ciao! — виправляюсь я, подумки пообіцявши собі, що наступного

разу не схиблю.

На футболці в нього плями поту, тканина липне до шкіри, підкреслюючи рельєф м’язів. Вони в нього не такі, як у культуриста —

ні, це міцні м’язи людини, яка заробляє собі на життя фізичною

працею.

Так, я витріщаюся. Розіпніть мене за це.

Знову кашляю.

— Я принесла вам… еммм… води. Як воно?..

— Acqua, — підказує він.

Квапливо киваю.

— Так. Саме так.

От, бачите? У нас вийшло. Ми спілкуємося. Усе чудово.

Ензо підходить до мене й із вдячним виразом бере склянку води.

Одним ковтком вихиляє половину. Зітхає та витирає губи тильним

боком долоні.

— Grazie.

— Прошу, — усміхаюся я. — Отже, ви… Ееее… Чи ви довго

працюєте у Вінчестерів?

Він невиразно блимає на мене.

— Ну, тобто… Ви працюєте тут… багато років?

Він відпиває ще ковток води. Склянка вже спорожніла майже на три

чверті. От зараз доп’є і знову стане до праці. Отже, часу в мене обмаль.

— Tre anni[11], — каже він нарешті. А відтак додає зі своїм

неймовірним акцентом: — Три рік.

— І… — Я стискаю руки. — Ніна Вінчестер… Чи ви…

Він супиться. Але цей погляд аж ніяк не назвеш невиразним

поглядом людини, яка не розуміє, про що їй торочать. Він дивиться на

мене, ніби очікуючи, що я йому скажу. Може, на слух англійську він

розуміє непогано, просто говорити не навчився до пуття?

— Ви…. — знову починаю я. — Чи вам не здається, що Ніна

Вінчестер… Ну, тобто, чи вона вам подобається?

Ензо примружується, дивлячись на мене. Відпиває ще один великий

коток зі склянки, відтак тицяє її мені до рук. І, не сказавши більше ані

слова, знову повертається до своєї ями. Бере лопату й починає копати.

Розтуляю губи, щоб зробити ще одну спробу… але вирішую, що не

варто. Коли я щойно сюди приїхала, Ензо намагався про щось мене

попередити. Але Ніна саме прочинила двері, і він не встиг ніц мені

сказати. А тепер, вочевидь, передумав. Хай там що Ензо відомо, ділитися своїми здогадами чи знаннями зі мною він не збирається.

Принаймні поки що не збирається.

9 Привіт! ( ісп. )

10 Привіт! ( італ. )

11 Три роки ( італ. ).

РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Я живу у Вінчестерів вже близько трьох тижнів, коли настає день

моєї першої за цей час зустрічі з інспекторкою з нагляду за умовно-достроково звільненими. Я зумисно підлаштувала все так, щоб він

припав на мій вихідний, бо не хочу, щоб Ніна й Ендрю довідалися, куди я поїду.

Вирушаю на зустріч зі своєю інспекторкою Пем. Це присадиста

жінка середнього віку з масивною нижньою щелепою. Одразу після