Читаем Служниця полностью

Відповідь від Ніни надходить буквально за мить.

Звісно. З якого дива ви взагалі вирішили, що мусите забрати Сесілію зі школи?

Та тому що ти сама мені це доручила!

Багато чого кортить сказати… Але не можна. Просто Ніна отака-от. І

взагалі, у роботі на неї є чимало переваг. (Чи то пак у роботі в неї, еге

ж…) Вона просто трохи з норовом. Трохи дивакувата.

«Ніна схиблена. У прямому сенсі цього слова».

Мимоволі в пам’яті знову зринає почуте від тієї рудої пронози. Що

вона мала на увазі? Що Ніна не просто вимоглива й дивакувата

господиня? І насправді йдеться про щось більше?..

Мабуть, краще мені цього не знати.

РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Навіть попри те що я поклала собі, що можливі Нінині проблеми з

психікою мене не обходять, усе одно трохи цікаво. Урешті-решт, я ж бо

працюю на цю жінку. Я живу з нею під одним дахом.

Дивакуватостей у неї справді чимало. От, наприклад, цього ранку, коли я прибирала в їхній ванній кімнаті, мені спало на думку, що

людина при здоровому глузді просто не спроможна влаштувати вдома

таку свинарню. Пожмакані рушники, кинуті на підлогу, вичавлена з

тюбика зубна паста попід рукомийником… Так, мені відомо, що люди, які потерпають від депресивного розладу, просто не мають сили

примусити себе прибирати. Але в Ніни сили достатньо, щоб щодня

кудись вештатися.

А ще ж ота гидота — використаний тампон, який я знайшла на

підлозі кілька днів тому. Використаний, закривавлений тампон. Мене

мало не знудило.

Поки я відшкрябувала плями пасти з підлоги й поклади розсипаної

пудри з рукомийника, погляд мій знову й знову повертався до аптечної

шафки. Якщо Ніна справді «схиблена», то, мабуть, вживає якісь ліки, адже так? Але, хай там як, не можу ж я взяти і з доброго дива сунути

носа до її аптечки! Цим я зраджу її довіру.

А проте, ніхто ж не дізнається, якщо я справді туди зазирну. Просто

гляну краєм ока — та й по всьому.

Визираю з ванної. У спальні нікого. Кидаю погляд про всяк випадок і

в коридор. Я тут сама. Відтак повертаюся до ванної кімнати і, трохи

провагавшись, розчахую дверцята аптечної шафки.

Овва, скільки там ліків!

Беру один з помаранчевих слоїчків з пігулками. На наличці напис:

«Ніна Вінчестер». Знаходжу назву препарату. Галоперидол. Гадки не

маю, що воно таке.

Беру другий слоїчок, аж тоді з коридору раптом лунає голос:

— Міллі? Ви там?

Йой, ні!

Квапливо ставлю слоїчок назад до шафки і захряскую дверцята.

Серце в мене заходиться, долоні липкі від холодного поту. Квапливо

розтягую губи в усмішці — саме вчасно, бо до спальні стрімко

заходить Ніна, вбрана в білу блузку без рукавів і такі самі білосніжні

джинси. Вгледівши мене на порозі ванної, вона рвучко зупиняється.

— Що це ви тут робите? — питає вона.

— Прибираю у ванній, — відповідаю я.

Еге ж, прибираю у ванній, а зовсім не вивчаю вміст твоєї аптечки.

Ніна ледь примружує очі. На якусь мить мені здається, що от просто

зараз мене обвинуватять у тому, що я порпалася в аптечній шафці.

Брехати я не вмію зовсім, тому, певна річ, вона достеменно витрусить

із мене правду. Аж тоді погляд моєї господині падає на рукомийник.

— Чим ви чистили рукомийник? — питає вона.

— Ем… — Я демонструю їй пляшку з рідиною. — От, купила засіб

для чищення.

— Він органічний?

— Я… — Дивлюся на пляшку, що її минулого тижня придбала в

супермаркеті. — Ні. Ні, він не органічний.

Обличчя Ніни набуває нещасного виразу.

— Я надаю перевагу органічним засобам для чищення, Міллі. У них

менше хімічних речовин. Ви розумієте мене?

— Так, звісно…

Уголос я думки свої не озвучую. А думаю я про те, що жінка, яка

сидить на такій кількості пігулок, просто не має підстав перейматися

через дещицю хімічних речовин у засобі для чищення. Ну, тобто так, звісно, тим засобом чистять рукомийник… але ж вона його не ковтає!

До кровотоку їй ті речовини не потрапляють!

— Просто в мене складається таке враження… — Вона супить

брови. — Таке враження, що ви неякісно чистите рукомийник. Ви не

проти, якщо я простежу за тим, як ви це робите? Хочу побачити, де ви

недопрацьовуєте.

Вона хоче подивитися, як я чищу її рукомийник?

— Звісно, що я не проти.

Розпиляю ще трохи рідини для чищення та налощую порцеляну, аж

допоки повністю не зникають сліди від зубної пасти. Озираюся на

Ніну, яка задумливо киває.

— Так, нівроку, — підсумовує вона. — Але питання в тому, як ви

чистите, коли мене немає поблизу.

— Еммм… взагалі-то, так само.

— Відверто кажучи, дуже сумніваюся. — Вона заводить очі. — Хай

там як, у мене немає часу, щоб стежити за тим, як ви прибираєте.

Просто дуже постарайтеся.

— Так, — бурмочу я. — Так, звісно.

Ніна виходить зі спальні й відбуває до спа, обідати з подругами чи

куди там ще з біса вона ходить, щоб згаяти час, адже вона не працює.

Дивлюся на рукомийник, тепер бездоганно чистісінький. Мене раптом