Читаем Служниця полностью

Подумки повертаюся до тієї ночі десятирічної давнини, коли за мною

захряснулися двері в’язничної камери і я зрозуміла, що тепер протягом

тривалого часу вона буде моїм домом. Я ж тоді присягалася собі: якщо

колись виберуся звідти, більше ніколи не опинюся в пастці. Утім не

минуло ще й року, відколи я вибралася… і от, я в пастці.

Але ж у мене є телефон. Можна зателефонувати до служби

порятунку.

Я хапаю телефон з комода, де я його залишила. Раніше сигнал був, але зараз — ні. Рисочок немає. Телефон поза мережею.

Тут я в пастці. У пастці в цій кімнаті з крихітним віконечком, яке не

відчиняється, ще й виходить на заднє подвір’я.

І що мені робити?

Ще раз смикаю ручку дверей. Може, вдасться їх вибити?

Проте цього разу ручка піддається.

Двері прочиняються.

Вириваюся до коридору, хапаючи повітря. Стою там якусь мить, поки вповільнюється оскаженіле серце. Мене ніхто не замикав. У Ніни

не було жодних лиховісних планів полонити мене тут. Двері просто

застрягли.

Але в мене ніяк не виходить позбутися його, цього мулького

відчуття.

Відчуття, що краще накивати звідси п’ятами, поки в мене ще є така

можливість.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Коли я вранці спускаюся на перший поверх, Ніна заповзято й

методично трощить кухню.

Вона повитягала всі каструлі й пательні із шафки над кухонною

стійкою. Поскидала всі тарілки, що стояли на сушарці над

рукомийником. Кілька з них, розбиті на друзки, валяються на підлозі.

А зараз вона порпається в холодильнику, гарячково викидаючи звідти

продукти просто на підлогу. Я вражено спостерігаю за тим, як вона

хапає з полиці холодильника пакет молока та жбурляє його собі під

ноги. Молоко негайно розливається, довкола каструль, пателень і

розбитих тарілок стрімко формується біла ріка.

— Ніно?.. — гукаю я обережно.

Вона завмирає, як була, з бейглем[6] у руках. Рвучко озирається.

— Де вони?!

— Про що… про що ви?

— Мої нотатки! — вигукує вона страдницьки. — Учора ввечері я

залишила всі свої нотатки для зустрічі АБВ тут, на кухонній стійці. Що

ви з ними зробили?

По-перше, з якого це доброго дива вона раптом вирішила, що її

нотатки можуть бути в холодильнику?!

По-друге, я впевнена, що нікуди її нотатки не ховала. Ну, тобто я

переконана в цьому на дев’яносто дев’ять відсотків. Адже існує все ж

таки крихітна ймовірність того, що на столі валявся якийсь зіжмаканий

папірець, який я зважила сміттям і викинула? Так. Цілком таку

можливість я не виключаю. Але під час прибирання я дуже ретельно

ставилася до того, щоб випадково не викинути чогось, що сміттям не є.

Відверто кажучи, непотребу тут були просто стоси.

— Нічого я з ними не робила, — відповідаю я.

Ніна стає руки в боки.

— То що, по-вашому, мої нотатки просто зіпнулися собі на рівні й

саміпочимчикували геть?

— Я цього не казала… — ступаю до неї обережний крочок. Під

підошву моєї кросівки потрапляє скалка розбитої тарілки. Хрускіт.

Подумки занотовую собі, що босоніж до кухні зась. — Може, ви їх

деінде залишили?

— Не залишала я їх деінде! — гарчить вона. — Я залишила їх отут, от прямісінько на цьому місці! — Ніна плескає долонею по стільниці

так голосно, що я мимоволі здригаюся. — От просто на цій кухонній

стійці! А тепер їх немає! Вони зникли!

Галас нарешті привертає увагу Ендрю Вінчестера. Він заходить до

кухні, вбраний у темний костюм, у якому здається ще привабливішим, ніж був учора, якщо таке взагалі можливо. Ендрю, вочевидь, саме

зав’язував краватку, і, коли він бачить те, на що перетворилася підлога, рука його завмирає на півшляху.

— Ніно?..

Вона озирається до чоловіка, в очах її міняться сльози.

— Міллі викинула мої нотатки! Ті, що я зробила до засідання

Асоціації батьків і вчителів! Воно відбудеться вже сьогодні ввечері!

Розтуляю рота, щоб заперечити, але розумію, що робити це не має

жодного сенсу. Ніна впевнена: я викинула її нотатки, і, цілком

можливо, так воно і є. Ну, тобто… якщо то справді були аж такі

важливі записи, то якого дідька було залишати їх на кухонній стійці?

Зважаючи на те, у якому стані вчора була кухня, ті її нотатки справді

могла спіткати дуже сумна доля.

— Просто жахливо… — Енді розкриває їй обійми, і вона горнеться

до нього. — Але хіба в тебе на комп’ютері не залишився електронний

варіант?

Ніна шморгає носом, тицьнувшись обличчям у дорогезний костюм

свого благовірного. Вона достеменно замастить його шмарклями, але

Енді, схоже, до того байдуже.

— Дещо залишилося… Але багато чого доведеться робити наново.

Вирішую, що варто облишити спроби довести власну невинуватість.

Якщо Ніна такою мірою впевнена, що я викинула її нотатки, найліпший варіант — просто перепросити.

— Мені дуже шкода, Ніно, — кажу я. — Якщо я щось можу вдіяти…

Ніна понурює погляд на захаращену підлогу.

— Можете навести лад і прибрати весь цей огидний безлад, що ви