Читаем Служниця полностью

Тоненький голосок за спиною лунає, коли я виймаю з посудомийки

останню партію тарілок. Рвучко озираюся — за спиною стоїть Сесілія.

Дівчинка прикипіла до мене блідо-блакитними очима. Вбрана вона в

білу сукенку з торочками, яка робить її неймовірно схожою на

маленьку ляльку. Коли я кажу, що вона схожа на ляльку, то маю на

увазі ту моторошну ляльку, яка вміла розмовляти та вбивала людей у

«Сутінковій зоні»[4].

Я навіть не помітила, як вона увійшла. І Ніни не видно. Звідки мала

взагалі взялася? Якщо це той етап моєї роботи в цьому будинку, коли

з’ясується, що Сесілія померла ще десять років тому, а оце — її

привид, я звільняюся.

Утім ні, можливо, не звільняюся. Радше попрошу збільшити мені

платню.

— Привіт, Сесіліє! — кажу з усмішкою. — Я Міллі. Відтепер я

допомагатиму вам з хатньою роботою — прибиратиму й наглядатиму

за тобою, коли твоя мама попросить. Сподіваюся, ми з тобою непогано

проводитимемо час.

Сесілія кліпає світлими очима.

— Я голодна.

Так, я мала б пам’ятати, що це звичайна маленька дівчинка, яка може

відчувати голод і спрагу, може вередувати, ба навіть користується

вбиральнею.

— А чим би тобі хотілося посмакувати?

— Не знаю.

— А що ти любиш?

— Не знаю.

Стискаю зуби. Сесілія з моторошної маленької дівчинки

перетворилася на маленьку дівчинку, яка страшенно дратує. Але ж ми

щойно познайомилися. Закладаюся, от мине кілька тижнів, і ми з нею

станемо найліпшими подружками.

— Гаразд, тоді я зроблю тобі якусь перекуску.

Вона киває і сідає на один з табуретів, які стоять біля кухонного

острівця. Мені здається, я досі відчуваю її пильний погляд — вона

наче бачить мене наскрізь, усі мої таємниці. От пішла б вона краще до

вітальні, подивилася б якісь мультики на своєму величезному

телевізорі замість отак-от… витріщатися.

— А що тобі подобається дивитися по телевізору? — питаю, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк.

Дівчинка супиться, наче я її чимось образила.

— Я більше люблю читати.

— Просто чудово! А що саме?

— Книжки.

— А які книжки?

— З літерами.

От, виходить, як. Гаразд, якщо вона не хоче розмовляти про книжки, можна вибрати іншу тему.

— Ти щойно повернулася зі школи? — питаю я.

Вона кліпає.

— А звідки ще я могла повернутися?

— Але… Як ти дісталася додому?

Сесілія зневажливо форкає.

— Мене забрала з балету мама Люсі й привезла додому.

Чверть години тому я чула нагорі кроки Ніни, а отже, вона має бути

вдома. Мабуть, треба її повідомити, що Сесілія повернулася. Утім не

хочеться її турбувати. До того ж наглядати за Сесілією — це один з

моїх робочих обов’язків.

Хвалити Бога, дівчинка, схоже, вирішила, що я їй нецікава, і тепер

порпається у своєму блідо-рожевому наплічнику. В креденсі є крекери, а ще — слоїчок з арахісовим маслом. Мащу крекери маслом, як колись

робила мама. Ця проста процедура, за якою я стільки разів

спостерігала, змушує мене відчути натяк на ностальгію. А ще —

дещицю смутку. Я ніколи не думала, що мама отак-от кине мене

напризволяще. «Доста, Міллі. Це була остання краплина».

Намастивши крекери арахісовим маслом, я ріжу на кружальця банан

і прикрашаю ним кожен крекер. Мені дуже до смаку банан з

арахісовим маслом.

— Тадам! — ставлю тарілку на кухонну стійку перед Сесілією. —

Крекери з арахісовим маслом і бананом!

Її очі розширюються.

— З арахісовим маслом і бананом?..

— Слово честі, це дуже смачно!

— Але в мене алергія на арахісове масло! — Її щоки стрімко

маковіють. — Арахісове масло для мене небезпечне! Ти що, намагаєшся мене вбити?

У мене обривається серце. Ніна ані пів слова не сказала про алергію

на арахіс. До того ж арахісове масло отак-от просто стоїть у них у

шафці! Якщо в малої ця страшна алергія на арахіс, нащо тримати

вдома такий небезпечний для її здоров’я смаколик?..

— Мамо! — верещить Сесілія, зірвавшись із табурета й кидаючись

до сходів. — Служниця хотіла отруїти мене арахісовим маслом!

Мамусю!

«Боже милий».

— Сесіліє! — сичу я. — Це ж бо просто випадковість! Я не знала, що

в тебе алергія, і…

Але Ніна вже квапливо збігає сходами донизу. Попри те, який

розгардіяш у будинку, у неї самої вигляд бездоганний: вона знову в

засліпливо-білій спідниці й такій самій блузі. Білий її личить. І Сесілії.

А вони обоє личать цьому будинку.

— Що тут відбувається? — вигукує Ніна, спустившись сходами.

Здригаюся, коли Сесілія кидається в материні обійми, обхопивши її

за талію.

— Вона намагалася примусити мене їсти арахісове масло, мамусю! Я

сказала, що в мене алергія, але вона не захотіла навіть чути!

Бліді Нінині щоки пашіють.

— Міллі, це правда?

— Я… — У горлі в мене раптом шерхне. — Присягаюся, я не знала, що в неї алергія.

Ніна супиться.

— Я вам про це розповідала, Міллі. Це просто неприпустимо!

Нічого вона мені не розповідала. Ані слова не сказала про те, що в

Сесілії алергія на арахіс. Життям своїм присягаюся. А навіть якби вона

справді мені про це розповідала, то нащо тоді залишила слоїчок з