Читаем Село не люди полностью

Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв. «Та що це я? Ніби ніколи Килину не бачила?!» – сама на себе дивувалася.

– Баба Килина! Мо', зайти дозволите? – гукнула.

Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.

Вони крутнулися і зникли у хаті.

– Та ні… Щось воно… – розгубилася Алка. – А раптом там не баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них простісінько в лапи… Не піду.

Але ж – довго йшла! А збиралася ще довше. І цікавість розбирає.

– Хай тільки хто спробує мене займати! – вирішила і – до мазанки.

Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні горить, сяйво золотаве.

Алка враз захрипла.

– Доброго дня… – ледь вимовила.

Дівча з кутка вийшло.

– Катя?! – Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. – І вам доброго дня. Чаю зігрію, – Катерина всміхнулася, за чайник узялася.

– Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…

Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні – от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.

– Надвір ідіть, – веліла.

Мить – і вискочили.

Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.

Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.

– Це добрий чай, – мовила, – з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.

– Справді? – довірливо, як мале дитя, запитала Алка.

Долонями великими чашку обхопила.

– Дякую тобі, Катю…

– Та що ви… Не тре'…

Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула – худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.

– Дякую, – чашку поставила. – Дозволь запитати…

– Питайте, та не все розкажу, – відказала Катерина.

Алці – волосся дибки. І – вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:

– Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати – зайве. А я ж тут – усе життя. Серце болить…

– Немає землі в Івана Залусківського, – Катерина їй. – А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.

– Зовсім чужі? – з острахом перепитала Алка.

– Зовсім…

– А як же ми, шанівські?

– Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.

– А що мені самій вирішувати? – Алка ладна була знов у сльози.

– Та геть усе, – усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. – Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.

– Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, – сумно зітхнула Алка.

– От усе ви чисто знаєте, – Катерина їй. – Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?

– Дякую тобі, дитино, – прошепотіла Алка. – Як дозволиш, іще зайду.

– Заходьте, та більшого не скажу.

– А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?

– Почастую…

Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.

– А я і є молода! – кричала.

Та й так! Хіба тридцять вісім – це роки?

У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.

Алка на порозі стала:

– Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, – гарячково, нервово.

– Маруся, ти глянь! – обурився Степан. – Алка стала – чисто тобі Ванька Залусківський! «Двічі вона повторювати не буде»… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув – і зіщулився. На Алку – зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.

– Чуєш, Алка! – Степан їй. – Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.

Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:

– Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?

– Скоро, сусідонько, – сумно відповіла Алка. До дверей пішла.

Маруся плечима знизала:

– Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:

– Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.

– Яка така Катерина? – не втримався Степан. – Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… – Алка замовкла, вдихнула глибоко. – Повбиваю… Ви мене знаєте.

До Раїси:

– Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається – ні. Щоб знала – нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.

– А хто? – цілком свідомо запитала Раїса.

– Я знаю хто.

– То скажи…

– Сама покараю.

– Чому? – Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.

– Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.

– Немає вже Шанівки, – прошепотіла Раїса.

– Подивимося… – тихо відповіла Алка. Знову – до дверей. Аж Степан підскочив: