Читаем Село не люди полностью

– Оце такої! – не повірила Маруся. – А де ж баба швендяла весь час після пожежі?

– Не знаю, – фельдшерка почухала носа. – Килина – норовиста баба.

Маруся кілька вечорів поспіль приставляла до даху своєї хати драбину і лізла наверх. Вдивлялася у пагорб біля шанівської ферми.

– Щось світиться… – шепотіла. І за кілька днів вирішила сходити до Килининої мазанки. Спочатку без Раїси.

День видався – сяйво. Свіжий сніг шанівські чорні стіни вкрив, сухі бур'яни – й ті білі. Маруся до ферми допленталася, зупинилася.

– От вибрала ж баба собі місцину… Доки дійдеш – уже хворий! Із димаря мазанки ледь помітно курилося. – Грієш, бабо, старі кістки, – сказала Маруся і поперла до мазанки. І до тину хиткого не дійшла – з-за мазанки вилетіли двійко цуценят. Маруся подумала – бавляться, руку простягла, а мале та руде – як хватоне!

– Ах ти ж гадюка! – Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла далеченько, закричала: – Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я, Маруся, вчителька з Килимівки.

Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу… Такі у вас собачата дурні…

За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось…

Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.

– Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу…

Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.

Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.

Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.

– Бач, як баба загордилася, – обурювалася фельдшерка. – Теж мені докториха…

– Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора… вийти не може, а собаки не пропускають, – вигадав Марусин Степан.

– Ой-ой! Таке ляпнув! – зметнулася фельдшерка. – Та де їй хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!

– Таж і вона не вічна, – буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав і пішов геть.

Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє життя. Іванові розповіла.

– Що за чортівня?! – роздратувався Залусківський. – Мені б там… нікого не було.

– Чого? – Алка насупилася. – Я у Шанівці народилася, все життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не підбурив… – І вітер я підкупив! – кинув Залусківський. – І дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло…

– Мовчи, – порадила Алка. – Мені твої плани давно поперек горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей обдурити! – І нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?

– А люди?

– Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди… Люди – зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю – і… – І що?

– А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.

– А хліб?

– А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна держава!

– До Шанівки хочу… – сказала Алка. – До Килини піду. Поради попрошу.

– Порадь, щоб забиралася світ за очі.

Розмови з дорогими, коханими – розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини уві сні. Першою баба Килина навідалася.

– У коморі – картопля і смалець, – роз'яснила все чисто. – Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там…

– А книжки ваші, бабо, можна читати? – спиталася Катерина.

– А ти їх і не торкалася? – здивувалася Килина.

– Не сміла…

– Ти тут тепер за хазяйку, – усміхнулася Килина. – Спочатку сама вилікуєшся, потім – іншим допоможеш. Доля…

– Бабо, я щаслива, – Катерина їй.

– Знаю… – і зникла.

А Катерині – картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна зовсім картинка. Світла, аж золота.

Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю – на небеса. І Рудий із Чубчиком – за нею. Дивиться Катерина – аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:

– Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…

Баба у відповідь:

– От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?

– Вибачайте дуже… – Катерина їй. – Розпитати хотіла…

Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.

– Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.

– Про мамку з татком?

– Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.

– Чому?

– Господь розсердиться.

– Мовчати буду… – Катерина їй. – Навіки… Баба Килина розсміялася:

– Усе в тебе – навіки. Кохання, обіцянки…

– А хіба можна інакше?

– Зрозумієш, – і баба Килина зникла.

Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.

А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.

– Русалонько…

– Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?

– Зможеш, Русалонько.

– Чи сумуєте за мною?

– Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.

Те, що за життя не встиг.

– Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. – І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. – І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке – говорити з вами.

– Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… – дядько Роман усміхнувся – і не стало його.