Читаем Село не люди полностью

– Завтра будет завтра, – відрізала Тася й пішла до спальні. Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув. Як схаменувся – друга ночі. І щось на кухні – шкряб, шкряб… Пішов на звук.

– А… Джульєтта! – чи то похвалив, чи то образив.

– А чого не спите? – Катерина йому. Професор суворо брови звів:

– Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько вопросов.

– Добре, добре… Оце тільки каструлю дошкребу…

– Немедленно! – професор тупнув ногою і пішов.

– Як знаєте… – Катерина покинула посуд і попленталася до професорського кабінету.

***

Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:

– Роздягайся…

– Нащо? – Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.

– Покажеш, як ти любити вмієш… – у відповідь тим же суворим тоном.

– Та нащо воно вам?

– А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?

– Нічого я не думаю…

– Роздягайся й ходи до мене.

– Та ні за що!

Професор із крісла зліз, до дівки підскочив – та як лясне по щоці!

– Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…

Катерина в куток забилася:

– Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…

– От я й хочу, щоб ти все поскидала!

Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю – та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…

– Пустіть мене, пустіть… – губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.

– Давай, давай… – белькоче.

Уже долоню між ніг дівчачих запустив – і раптом як зойкне!

– Животное!.. – і вхопив себе рукою за жопу.

Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться – мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.

– Ах ты ж тварь неблагодарная!.. – заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.

– Что случилось?

Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.

Тася й розбиратися не стала:

– Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..

А Катерина й не виправдовувалася.

– Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. – сказала тільки.

За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула – аж серце стислося: ніч, сніг мете…

– Ладно, можешь до утра остаться…

– Не лишуся. Погано мені у вас, – і до дверей.

Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.

– До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…

А у професорській квартирі – гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить – жити не дає.

– Господи! Как я ненавижу собак! – взяло зло Тасю. – Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.

Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…

– Никуда я не пойду, – буркнув професор.

– Тогда пусть сам гуляет… – І Тася відчинила двері.

Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня – у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.

– От ти чудний… – усміхнулася. – Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.

– А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару – бозна куди.

Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу, усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз Ігорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула на плічки блакитну норку:

– Звичайно, підемо. Я дуже хочу… Хай і зараз!

Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу. Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті – здається, цілодобово – з десяток бутиків і модних салонів.

– Я цього не переживу, – повторив професорський син улюблений вислів батька.

У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився Жанночці:

– Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг… Поїдемо на таксі, сонечко. Жанночка всміхнулася й сказала:

– Ні.

Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:

– Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене мужчина. Ні в кого такого нема! І пішли. Минули один бутік, другий… У Крупки-молодшого три волосини на лисій голові стирчком стали. У чому пастка? У чому?.. Не міг збагнути.

На вернісажі університетські колеги пороззявляли роти й не могли зчепити щелеп: – Ігоре Богдановичу… У вас така… подруга… Красуня! Крупка-молодший аж поплив. Спину розпростав і став іще довшим. Озирається – тільки окуляри на носі виблискують.

Після економічно вигідного походу на вернісаж до Крупки-молодшого потроху почала повертатися віра у безкорисливе кохання в окремо взятому випадку. Аж поки одного дня не зателефонував йому на роботу Соломон Ширман, відомий київський антиквар і колекціонер.

– Пане Крупко, – сказав, – мушу вас засмутити…