Читаем Село не люди полностью

Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:

– Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.

– Зачем? – спитала Тася.

– По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, – пояснив професор. І до Катерини:

– Пиши!

Дівчина глянула на професора з подивом:

– Не можу…

– Почему?

– Таж нема в мене мрій…

– Як? – професор вухам своїм не повірив – аж на українську перейшов.

– Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія – вона одна.

– То напиши одну.

– Не можу.

– Та чому ж, дурна ти дівко?!

– Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.

– Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!

Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?

– Катенька, – обережно запитала Тася, – расскажи… Какая у тебя была мечта?

– У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше – то не мрії… То примхи.

– Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! – роздратувався професор не на жарт.

– Скоро чотирнадцять буде… – І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! – кричав професор.

– Роман… мій… згорів.

Професор зайшовся деренькучим сміхом.

– Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это – будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!

– Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.

– Господи! Спаси и сохрани! – перехрестилася Тася.

До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.

А дівча ж без мамки – другий місяць… Як розревлося!.. І все життячко – перед очима. І він… дядько Роман… Чорний увесь… А очі – сині. І світ навкруги – синій.

Професор перелякався:

– Тася! Что она говорит?

– Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб… И я ей верю.

– Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все знаю. Я там был…

– Когда? – не змогла пригадати дружина.

– Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и… дальше пахать. Тоже мне Джульетта!

– Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, – Тася гладила Катерину по спині, а дівча все не могло вгамуватися. – Смерть – вообще ужасная трагедия, а смерть юноши…

– Та він не юнак… Дядько дорослий… У нього син був старший за мене. Теж загинув… – крізь сльози.

Тася витріщила очі й завмерла.

– Что? – пошепки запитав у неї професор.

Жінка знизала плечима. Катерині:

– Так ты любила взрослого мужчину, Катя? І – нотки крижані пробиваються.

– Дорослого…

– По… взрослому?

– Так, так… І буду любити його до кінця життя.

Голову підвела. Глянула. Чужі люди… Чужі. І – собі: «Що ж це я? Розпатякала язиком, мов помелом.

Нащо? Хіба воно їм треба?»

– Вибачайте… Можна, я піду?..

– Куда? – Тася суворішала на очах.

– Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно мені…

– Мопса возьми!

– Добре… Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.

– Ему нужен свежий воздух, – вирішила Тася, і Катерина мовчки пішла збиратися.

На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до себе тремтячого мопсика.

– Хоч би вони тобі ім'я якесь дали…

Мопсик пискнув – мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.

– Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене… – Задумалася. – Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву тебе Чудний. Добре?

Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.

– Погодився? От і добре… Можу тобі таке сказати, чого нікому не казала… Я гроші мамині зберегла… Майже всі. Додому їхати буду… усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни так далеко… Як до Місяця…

Зупинилася. Мопса перед собою виставила:

– Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно тявкнув.

– Ото ж бо й воно, – зітхнула Катерина і повернула до професорської оселі.

Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.

– Гнать! – вимагала Тася. – Кого Игорек нам подсунул? Развратница!

– Гнать! Гнать! – кипів професор. – Ее место в селе! Ишь придумали… Чуть что – все в город бегут!

– Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина может привести сюда бог знает кого!

– Гнать! Сегодня же! – постановив професор.

– Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в доме приберет, обед приготовит, а потом уже…

– Хорошо, но я этого не переживу!

– Что ты хочешь сказать? – не зрозуміла Тася.

– Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже нет мечты! Нет, я этого не переживу!

– Кстати! – Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені халату невеличку книжку. – Я нашла руководство… по разведению манго в условиях средне-континентального климата.

– Не может быть! – зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.

Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.

– Щось робити треба? – спитала дівчина.

– Вот кастрюли бы почистить, – на ходу придумала Тася, і Катя попхалася на кухню.

– Мо', завтра? Ніч уже…