Читаем Рубінова книга полностью

У моїх вухах раптом знову зазвучав голос тітки Ґленди: «Ще змалку було видно, що Шарлотта народжена для вищої мети. Її не можна порівнювати з вами, звичайними дітлахами».

— Гадаю, що в мені немає нічого особливого, сер.

Граф поцмокав язиком.

— Можливо, твоя правда. Врешті-решт, це лише вірші. Вірші сумнівного походження, — раптом він, немов втративши до мене будь-який інтерес, повернувся до Ґідеона. — Мій дорогий сину, я із захопленням прочитав про те, що тобі вже вдалося зробити. Знайти в Бельгії Ланселота де Віллерза!

Вільяма де Віллерза, Сесілію Вудвіл — чарівничий Аквамарин — і близнюків, з якими я ніколи не познайомлюся, теж згадано. І уявіть собі, лорде Бромптон, цей юнак навіть навідав у Парижі мадам Жанну д'Юрфе, уроджену Понкарре, і вмовив її пожертвувати маленьку порцію крові.

— Ви говорите про мадам д'Юрфе, якій мій батько завдячує за свою дружбу з Помпадур і, врешті-решт, з вами?

— Іншої я не знаю, — відказав граф.

— Але ця мадам д'Юрфе віддала Богу душу десять років тому.

— Точніше сказати, сім, — зауважив граф. — Я саме був тоді при дворі маркграфа Карла Александра фон Ансбаха. Ох, я відчуваю такий сильний зв'язок з Німеччиною! Там на диво великий інтерес до масонства й алхімії. У Німеччині я і помру, як мені повідомили вже кілька років тому.

— Ви відхиляєтесь від теми, — мовив лорд Бромптон. — Як міг цей юнак завітати до мадам д'Юрфе в Парижі? Адже сім років тому він сам ще ходив під стіл пішки.

— Та ви досі думаєте хибно, дорогий лорде. Запитайте Ґідеона, коли він собі на втіху пустив кров мадам д'Юрфе.

Лорд запитально подивився на Ґідеона.

— У травні 1759 року, — кинув Ґідеон.

Лорд верескливо засміявся.

— Але це неможливо. Вам самому заледве двадцять років. Граф теж засміявся, це був задоволений сміх.

— 1759. Вона ніколи мені про це не розповідала, стара любителька таємниць.

— Ви того часу теж були в Парижі, але я мав суворий наказ не зустрічатися з вами.

— Через континуум, я знаю, — граф зітхнув. — Інколи я не ладнаю зі своїми законами… Але повернімося до милої Жанни. Тобі довелося застосувати силу? Мені вона була не більше рада чимось прислужитися.

— Вона мені про це розповіла, — відповів Ґідеон. — І про те, як ви видурили в неї хронограф.

— Видурив! Вона навіть не знала, що за скарб успадкувала від бабусі! Нещасний обдертий апарат лежав невпізнаний без потреби у запорошеній скрині на горищі. Рано чи пізно він канув би в забуття. Я його врятував і повернув йому справжнє значення. І завдяки геніям, які в майбутньому вступлять у мою Ложу, він знову запрацював. Це межує з дивом.

— Мадам, окрім того, вважала, що ви її майже задушили, бо вона не знала дати народження і дівочого прізвища своєї бабусі.

Задушив? Оце так-так!

— Атож, правильно. Ці прогалини в знаннях коштували мені нескінченно багато часу, який я змарнував, перевертаючи гори церковних книг, замість присвятити його речам серйознішим. Жанна — особа напрочуд злопомна. Тож дуже дивно, що вам вдалося схилити її до співпраці.

Ґідеон посміхнувся.

— Це було непросто. Але, вочевидь, я привернув її довіру. Крім того, я танцював із нею гавот [45]. І терпляче слухав, як вона на вас жаліється.

— Як несправедливо. Зрештою, я влаштував їй бентежні любощі з Казановою, і хоча того цікавили тільки її гроші, проте їй заздрило багато жінок. І я по-братерському поділився з нею своїм хронографом. Якби в неї не було мене… — Граф, явно розвеселившись, знову повернувся до мене. — Твоя прародителька — невдячна дуринда. На жаль, не обдарована великим інтелектом. Я думаю, вона ніколи не розуміла, що справді з нею відбувається, бідолашна старенька. Крім того, вона була ображена, що в Колі Дванадцяти їй дістався лише цитрин. «Чому вам можна бути смарагдом, а я — тільки жалюгідний цитрин, — казала вона. — Сьогодні жоден, хто себе поважає, цитрин не носить.» — Він захихотів. — Вона була справді така дуринда, яких мало. Хотів би я знати, як часто на старість їй доводилося перескакувати в часі. Можливо, що більше й не довелося. Вона й так не надто перескакувала. Інколи спливав цілий місяць, перш ніж вона знову зникала. Я б сказав, жіноча кров куди млявіша за нашу. Так само, як і дух жінки поступається швидкістю чоловічому. Ти зі мною згодна, дівчинко?

«Старий шовініст, — подумала я, опускаючи очі, — просторікуватий, пихатий зануда». Господи! Що це я — з глузду з їхала? Я ж не повинна ні про що думати!

Але, очевидно, з мистецтвом читання думок у графа було не так уже й добре, бо він знову захихикав.

— Вона не надто балакуча, еге ж?

— Вона просто боязка, — сказав Ґідеон.

Краще було б сказати: залякана.

— Боязких бабів не буває, — заперечив йому граф. — Боязко опустивши очі, вони лише виказують свою дурість.