Двері виявилися замкненими. Дмитрієв зазирнув у замкову шпарину: ключ стирчав з того боку. Ступивши кілька кроків назад, старший лейтенант притис руки й плечем кинувся на двері. Замок не витримав. За дверима, притиснувшись до стіни, стояв чоловік з таким же білим, як стіна, обличчям, на якому вирізнялися чорні акуратні вусики.

— Кого я бачу?! — радо розвів руки Дмитрієв. — З побаченням, громадянине Іконников…

Валерій Кисельов

ВІДСУТНЯ ЛАНКА

Оповідання

Зранку дощило, і за півгодини, поки дістався до лікарні, я відчував себе величезною вологою губкою.

В лікарні був операційний день, і зустріли мене не дуже ласкаво. Лікар з підозрою по черзі роздивлявся посвідчення й моє обличчя, а потім хвилин п’ятнадцять розтлумачував, як поводитися з важкохворими. Я стерпів, бо не збирався з ранку псувати собі настрій. Та й справа цього не дозволяла. Хоча з першого погляду здалася тривіальним випадком…

Три доби тому біля готелю “Дружба” було знайдено громадянина у непритомному стані. Його відправили до лікарні і спочатку вважали, що це наслідок зловживання горілчаними виробами. Але через добу з’ясувалося, що потерпілий — Андрій Іванович Войтенко — був отруєний якимось наркотиком. До того ж його ще й пограбували. Зняли розкішний годинник, забрали чимало грошей, а головне,— чеки “Зовнішпосилторгу”. Більш ніж три тисячі. Все це він розповів одному з наших хлопців, коли опритомнів. Лікар обіцяв, що, може, сьогодні потерпілому покращає. Ось чому з самого ранку я опинився в лікарні. Але мені не пощастило — Войтенку було погано, розмови не вийшло.

По дорозі до Управління я намагався намалювати картину злочину. Войтенко щойно повернувся з зарубіжного відрядження. В Києві затримався, щоб закінчити службові справи і через три дні мав вирушити додому. Отож з ранку п’ятнадцятого подався у чековий за подарунками для родичів. Познайомився біля магазину з дівчиною і запросив до ресторану. Вони зустрілися о сьомій і пішли у “Дружбу”. Через деякий час до них приєднався хлопець — приятель дівчини. Посиділи, потанцювали і все — більш Войтенко нічого не пам’ятає. Ні як їх звали, ні як виглядали, ні з ким виходив — нічого. Прикро, але, на жаль, такі випадки трапляються. Майже типове пограбування у ресторані. Та в цьому випадку є одне “але” — наркотик. Такого в нашому місті ще не було. Це ЧП. Ось чому справу терміново передали до нашого відділу. Вчора хлопці Музиченка затримали Стасика Ципу з трьомастами чеками. Отримати їх чесним шляхом для Ципи немає ніякої можливості. Отож він поки що відпочиває в камері попереднього ув’язнення, а нам відпочивати не доводиться. Шефа щось дуже непокоїть.

Нічого прямо не каже, але я відчуваю, що він не вірить у причетність Ципи до пограбування. У мене з цього приводу своя думка, крім того, я довіряю Музиченку — він ас розшуку, хоч дехто його й не любить. Якби Ципу добре притиснути, він багато б чого розказав. Чеки з повітря не виникають.

Я повернувся до Управління і тільки-но стягнув з себе мокрого плаща, як викликав шеф. Від його інформації голова почала пухнути.

Поки мене не було, надійшло повідомлення про аналогічний злочин: крадіжку великої суми грошей з використанням наркотику. Їхня ідентичність ще не доведена, але цілком імовірно, що діють одні й ті ж злочинці. Шеф майже годину сидів біля телефону й умовив-таки впертого експерта зробити аналіз позачергово й якнайшвидше.

Другий потерпілий теж в лікарні, але стан його не такий важкий, як у Войтенка, і завтра з ним можна буде розмовляти.

Я встиг заскочити до їдальні і перехопити щось не дуже смачне, втішаючись хоча б тим, що в черзі не стояв. Потім подався до картотеки — приємно і корисно. Там працює п’ятеро дівчат, і треба час від часу нагадувати їм про себе. Тим більш, що коли я дивлюся на одну з них — Інну — мені не хочеться помирати неодруженим. Але цього разу її чомусь не було. Дівчата розповіли мені останні новини. Як вони дізнаються про все першими — незбагненно, та факт залишається фактом. Від них я довідався, що до нашого відділу прислали практикантку. Щось їм було відомо ще, але я не став допитуватись. Це щось нове: практиканти в нас були, а от щоб дівчина? Справді, емансипація на повний хід.

Тільки я встиг повернутися до себе, розмірковуючи, що якщо так піде й далі, то чоловіки будуть сидіти по кабінетах, а жінки почнуть гасати по місту та околицях, як мене знов викликав шеф.

У кабінеті зразу ж стало зрозуміло, чому дівчата змовницьки перезиралися: біля вікна, трохи осторонь, сиділа нова практикантка — Інночка з картотеки. Як це вам подобається? Май справу після цього з жінками — пошиють у дурні, й не помітиш.