Читаем Розшук полностью

Дмитрієв з цікавістю розглядав досить симпатичне обличчя з тонким носом, великими карими очима, чистим високим лобом. Враження псував лише тонкогубий рот. Він надавав обличчю якогось скорботного виразу втоми й байдужості.

Загорський, не питаючи дозволу, взяв зі столу пачку “Столичних”, скинув нахабні очі на старшого лейтенанта:

— Вогнику б.

Дмитрієв подав запальничку. Затриманий глибоко затягся, пустив під стелю довгу цівку диму:

— Мерсі.

— Досить кривлятися, Загорський, — сказав Дмитрієв, теж запалюючи. — Це вам не личить.

— Авжеж, набагато більше мені пасує загар у клітинку. В сонячному Магадані виключно цей різновид.

— Не треба видавати себе за бравого рецидиві ста, — сказав Дмитрієв, дістаючи бланк протоколу. — Адже у вас немає судимостей.

— Поки що, — хмикнув Загорський. — Тепер ви мені обов’язково надасте можливість розсунути географічний обрій до місць, які делікатно називають не дуже віддаленими.

— Якщо вже бути точними, то такий спосіб мандрівок ви обрали самі. Так що нарікати нема на кого, крім себе. Ну, а як довго триватиме ваше знайомство з тими самими місцями, залежить зараз повністю від вас.

— Знаю, знаю. Щиросердне зізнання, ну, і таке інше…

— Саме так. Слухайте, Загорський, адже ви інтелігентний хлопець, закінчили два курси істфаку. Чому кинули навчання?

— Скучно.

— Он як. А торгувати краденими запчастинами весело?

— Громадянин старший лейтенант, давайте не торкатися прихованих струн моєї душі.

— Та вже доведеться, — зітхнув Дмитрієв. — Не розумію, що вас привабило в тій компанії. Весела вдача Трофимова? Інтелект отого лисого бугая?

Дмитрієв помітив, як при згадці про лисого здригнулися повіки Загорського. Значить, теж його знає. Але не треба форсувати подій. І Дмитрієв тимчасово послабив натиск.

— Чи, може, легкі гроші? Вкрасти-продати-пропити-вкрасти… І так все життя?

— Гаразд, — Загорський щиглем відправив недопалок у відкриту кватирку. — Не тисніть на психіку. Задавайте запитання. Відповім.

— Ну, що ж, — Дмитрієв присунув бланк протоколу. — Хто вам привозив запчастини?

— Трофимов.

— І ви не цікавилися, звідки вони?

— Ні, уявіть собі.

— Але ж ви розуміли, що Трофимов не в магазині їх купив.

— Розумів. Але мені було все одно.

— Припустимо. А на чому Трофимов їх привозив? Адже в нього немає машини.

— Як коли. Якщо дріб’язок усякий — в сумці на таксі. Інколи його клієнти транспортні послуги надавали.

— Ну, а якщо не дріб’язок? Дверцята, наприклад?

Загорський якось дивно глянув на старшого лейтенанта, ніби мовчки дорікнув за те, що той примушує розповідати про неприємні речі.

— Ще сигарету можна?

— Так, звичайно. — Почекавши, поки затриманий запалить, Дмитрієв повторив: — Отже, на чому Трофимов привозив крупні запчастини?

На скроні Загорського запульсувала жилка.

— Звичайно за допомогою все тих же клієнтів.

— Припустимо. Один–два рази. Більше припустити не можу. Чи Трофимов був такий необережний?

Затриманий мовчав, спостерігаючи за тим, як пливли до вікна кільця диму.

— Ну, чого ж ви замовкли, Загорський? Хочете, допоможу вам?

Хлопець глянув на Дмитрієва.

— Він високий, сутулуватий… — Дмитрієв уважно дивився на Загорського, на його довгі нервові пальці, що все сильніше стискали сигарету. — Плечі похилі, зовсім лисий… їздить на червоній “Ладі”…

Загорський зламав сигарету й обережно поклав її в попільницю, присунуту старшим лейтенантом.

— Хто ж це, Загорський? Ви знаєте його?

— Ні… не знаю…

— Добре. А з Трофимовим ви були в яких стосунках?

— В одному подвір’ї виросли. Це вже я потім в Жуляни до тітки перебрався.

— Дружили, значить?

— Так. І я вам про нього нічого більше не скажу, ясно?! — по-хлоп’ячому вигукнув Загорський, ніби й забувши, що все вже сказав.

— А про нього я й не буду вас нічого питати, — тихо сказав Дмитрієв.

Він дістав з шухляди столу кілька фотографій обгорілих “Жигулей”, обвугленого трупа в них, подав затриманому.

— Погляньте. Це все, що лишилося від Сені. Загорський опустив очі на фотографії, здригнувся, знову скинув їх на старшого лейтенанта.

— Не може бути… Ви брешете! Це хтось інший!

— Я 6 не посмів жартувати таким. Тієї ночі разом з Сенею їхав і той лисий здоровило, власник червоної “Лади”, якого ви не хочете назвати.

Загорський повільно поклав фотографії на стіл. Його плечі обвисли, а сам він зіщулився на стільці.

— Це Боб… Боб Литвинчук…

— Його адреса? Де працює?

— Не знаю… Правда, не знаю. Це страшна людина. Звір, а не людина. Ех, Сеню, Сеню… — Загорський замотав головою і відвернувся до вікна.

В понеділок вранці лікар відсторонив Олексія від управління автомобілем.

— Це чому?! — обурився Олексій.

— Самі знаєте, — сухо відповів лікар, продовжуючи заповнювати акт.

— Ах ти… клізма! — Олексій схопив акт і подер його на клапті, жбурнув лікареві в обличчя. — На!

Лікар вискочив у коридор, заволав, що його б’ють. Кілька водіїв, які чекали своєї черги, схопили Олексія за руки, ледве витягли на вулицю.

Дізнавшись про цей інцидент, директор заводу викликав секретарку і звелів підготувати наказ про звільнення Северина.