Читаем Розшук полностью

Босоніж, у самих трусах Федір спустився по хисткій драбині з горища — там він спав на духмяному сіні з ранньої весни до самісіньких приморозків, — межею ще сивого від роси городу збіг у леваду, рівно двадцять разів підтягся на сухій відполірованій долонями гілляці, яка вже не один рік правила йому за перекладину, й, зачерпуючи пригорщами крижану воду з копанки та голосно форкаючи, до пояса вмився…

Потім він стояв серед кухні й просто з глечика пив парне, ще тепле козине молоко. Літровий глечик молока із шматком паляниці був традиційним Завірюшиним сніданком. До нього Завірюха звик, можна сказати, із сповиточка. На білий світ Федір з’явився зовсім кволеньким, і мати, прочувши, ніби козине молоко набагато корисніше за коров’яче, притягла з торговиці дрібноросту, але дійкату козу Марельку. Марелька взяла над Завірюхою шефство — і за якихось півроку він із пуцьвірінка з голим тім’ячком перетворився на рожевощокого жвавого опецька.

Відтоді минуло неповних двадцять п’ять літ, але козине молоко смакує Федорові й досі…

Отож він одним духом спорожнив глечика, тильним боком долоні витер пампушкуваті губи і смачно, по-дитячому прицмокнув.

— Ти, Федоре, хоч сьогодні не барися, — проводжаючи сина до дверей, сказала мати. І, ніби вибачаючись, додала: — Вдома тебе, здається, вже вік не було.

Завірюха мовчки пригорнув матір, поцілував і квапливо вийшов із хати. Він крокував вулицею, а тиха причаєна усмішка ще довго не сходила йому з вуст…

Біля будинку райвідділу міліції стояв бувалий у бувальцях “Запорожець”. Це означало, що начальство, хоч і рання пора, вже на посту.

“Не спить служба”, — з гордістю подумав Завірюха й раптом гостро відчув, як за цей тиждень, що був у Києві, до лоскотного щему в грудях скучив і за своєю клопіткою роботою, і за товариством.

Перед кабінетом підполковника Ястремського Завірюха самохіть обсмикнув кітель і постукав у оббиті дерматином двері.

— Увійдіть! — почувся хрипкий владний голос.

Завірюха переступив поріг і, хвацько козирнувши, відрапортував, що змагання закінчені загалом успішно — як там не є, а четверте місце — і що він, лейтенант Завірюха, прибув для дальшого несення служби.

— Ну що ж, вітаю, — усміхнувся підполковник, тиснучи Завірюсі руку. — Жаль, звісно, що чемпіонських лаврів не здобув. Однак будемо сподіватись — усе в тебе попереду. Як воно в стольнім граді? Казали хлопці, що тамтешні уболівальниці геть запаморочили тобі голову і що назад, додому, тебе медяником не заманиш.

— Це теревені всяких безвідповідальних базік, а може, й зловмисних дезінформаторів, — жартом на жарт відповів Завірюха. — Ви ж знаєте, товаришу підполковник, для мене, як у тій пісні співається, перше діло, перше діло оперслужба, а дівчата, а дівчата опісля.

— Молодець! Люблю й ціную самовідданих охоронців правопорядку. Між іншим, тут на тебе цікаве діло чекає. Ось заява керуючого радгоспним відділенням “Підлісне” Бажая Антона Макаровича. В “Підлісному” коїться якась чортівня: там мало не щодень гинуть на фермі свині. Доведеться, товаришу лейтенант, вникнути.

— Мені? — здивовано зламав брови Завірюха. — Та це ж, як я розумію, — хліб ветеринарів.

— Ти, Федоре, порох, а не хлопець, — іронічно посміхнувся підполковник. — Спалахуєш без іскри. Та й про субординацію на своїх змаганнях трохи забув. У “Підлісному” ветлікарі вже всі зуби стерли. А до суті докопатись так і не змогли. Вони навіть до зональної науково-дослідної ветстанції зверталися. Проте й там спасували. Одне слово, ситуація детективна. Ти, будь ласка, сьогодні ж виїдь у “Підлісне” і з’ясуй, що воно там і як. Інформуватимеш про все по ходу розслідування. Знадобиться підмога — не соромся, гукай. Ну, щасти тобі.

І підполковник, ще раз потиснувши Завірюсі руку, легенько підштовхнув його до дверей.

Завірюха вивів з гаража мотоцикл, по вінця наповнив бак пальним, заскочив додому перевдягтися в цивільне та сказати матері, що знов мусить на якийсь час лишити її, і покушпелив у “Підлісне”.

За півгодини він уже ставив сірого від пилюки “їжа” біля повитого в дикий виноград цегляного будиночка, де містилась радгоспна контора.

Керуючий відділенням, носатий, з упертим овалом лиця чоловік років п’ятдесяти п’яти зустрів інспектора, як тому здалося, підкреслено сухо. Він мовчки привітався, пильно глянув на Завірюшине посвідчення й без будь-якої передмови запитав:

— То з чого, юначе, почнемо?

“Мабуть, вважає мене за жовторотого салагу”, — дратуючись, подумав Завірюха, але удавано весело усміхнувся і якомога привітніше сказав:

— Антоне Макаровичу, з вашою заявою я ознайомився. Загалом, питання ви окреслили. Та хотілось би почути про все докладніше.