І незчувся Георгій, як закінчив школу і треба було працювати, приставати до якогось берега.

Подався на курси водіїв. Професія шофера здавалася йому захоплюючою і навіть романтичною. Він уявляв, як сидить за кермом, дивиться на рівну стрічку асфальту. Машина несеться, обганяючи вітер, і тільки телеграфні стовпи мелькають на узбіччі.

Він уже бачив себе в вишуканій шкіряній куртці на блискавці і форменому кашкеті за кермом таксі. І кожен день — нові зустрічі, нові люди, враження, і від усіх пошана і повага.

Життя трохи поламало його рожеві плани. Після курсів послали працювати на самоскид. Машину дали, як це часто практикують з новачками, таку, що побувала в добрих бувальцях. Одне крило зім’яте, сидіння продавлене, а в правих дверцятах кабіни замість скла шматок фанери вставлено.

Та все ж самоскид був на ходу, бігав безвідмовно, і заробляв на ньому Залевський цілком достатньо.

Невдовзі він купив транзистор, став мріяти про власний мотоцикл, про красуню “Яву”.

Якось поділився своєю заповітною мрією з напарником. Той значно старшим був, мав більше досвіду, навіть в Якутії встиг побувати. “Ганявся, — розповідав, — за довгим карбованцем, хоча й не спіймав свою жар-птицю, а все ж за хвоста потримав”. Рвач і жадюга цей напарник, даремно й кроку не ступить, все дивиться, як би щось прихопити, присвоїти, мати користь.

Вислухав він щиру сповідь Георгія, поблажливо посміхнувся.

— Довго ж тобі, хлопче, “Яви” не бачити, якщо будеш по десятці–другій відкладати. Не десятку в місяць з зарплати, а інакше вивертатися треба, мізкувати, як до тієї “Яви” поскоріше приступитися. Ти з мене приклад бери, придивляйся, як треба жити на білому світі. Запам’ятай незаперечну істину: трудом праведним не побудуєш палат кам’яних!

І навчив: зараз, мовляв, багато хто власні дачі будує. Цегла та глина, пісок позаріз потрібні. Добре за доставку платять. І тут, як кажуть, не зівай, Хомка, бо на те ярмарок. Не просто навчив, а й познайомив з потрібними людьми.

…В той літній день підрядився Залевський добрива на Русанівські сади відвезти. А на випадок, якщо в гаражі будуть доскіпуватися, чому пізніше звичайного повернувся, пояснення приготував: скати, мовляв, спустили, ось і затримався.

Не раз і не два він вигадував такі причини для свого виправдання.

Господар дачі — середній на зріст, метушливий, балакучий дідок з цаповою борідкою та хитруватими чорними очима — на додаток до двох червінців ще й графинчик вишнівки на стіл поставив, ковбаси дістав з холодильника. Дуже хотілося йому міцніше до себе шофера прив’язати, бо ще треба буде не один самоскид чорнозему привезти і цеглу для гаража доставити.

“Наливка — не горілка, нічого не буде, як я вип’ю якусь чарчину”, — вирішив Залевський і, посумнівавшись для годиться, погодився підвечеряти.

За першою чаркою пішла друга. Випили, поговорили і якось непомітно домовилися, що шофер зробить ще одну ходку.

— Спасибі, що пригостили, — піднявся з-за столу Георгій, — і на цьому будемо кінчати.

Він попрощався з господарем і, сівши в кабіну, включив запалення. Хотілося як можна хутчіше приїхати в гараж, щоб не загострювати стосунки з диспетчером, бо дуже вже часто почали в нього спускати скати та виходити з ладу двигун.

Невдовзі, здавалося б, неміцна, солодка наливка ударила в голову. Хлопець захмелів. Він вів машину, не зважаючи на дорожні знаки і вогні світлофорів. Ніби забув про їхнє існування. У голові лишилася лише одна думка: хутчіш прибути в гараж.

3

Дергачов виключив рацію і досадно поморщився.

— Пробач, друже, підвів тебе, — промовив він вибачливим тоном. — По моїй милості ти автобус пропустив, а я не маю можливості навіть підкинути тебе до метро…

— Про мене не турбуйся, — заспокійливо озвався Васюта, — не мала дитина, доберуся… Краще скажи, що передали по рації? Неприємність, бачу, трапилася.

— Самоскид жінку збив. Добре, хоч жива лишилася.. Наказ усім постам затримати порушника.

— Чи не він це? — Васюта показав на вантажну машину з мішками цементу. — Дивися, як мчить, ніби за ним женуться…

Дергачов заперечливо покивав головою.

— Ні, це не він. Той порожняком ішов. І номер не співпадає. Повідомили, що задній борт кузова глиною вимащений, але останні дві цифри очевидці запам’ятали: двадцять три КИП… Вибач, Михайле Івановичу, мушу тебе залишити. Неподалік поворот на польову дорогу, як би цей лихач туди не подався. Треба поспішати.

Васюта докірливо зиркнув на товариша. Ні, він не залишить його одного. Водій самоскида, мабуть, п’яний, від нього чого хоч можна чекати.

— Поїхали разом! — твердо сказав Васюта.

— Навіщо тобі цей клопіт, — знизав плечима Дергачов. — Хіба я сам не справлюся?

— Не будемо даремно витрачати час. Поїхали! — І, звівши докупи густі брови, напруженим від хвилювання голосом додав: — Степане, здається, ось він, той лихач!

Дергачов підхопився з місця, поглянув на дорогу і, поправивши кобуру на білому ремені, стривожено сказав:

— Здається, він…

По осьовій лінії Обухівського шосе на граничній швидкості мчав самоскид. Зустрічні машини боязко тислися до узбіччя, давали йому дорогу.