Не відчув, як спружинився кожен м’яз, усе тіло, як невідомі сили штовхнули його в спину: біжи! Рвонувся за дерева, помчав просікою, аж засвистіло у вухах. Десять, п’ятнадцять, двадцять метрів позаду. Тридцять, сорок, п’ятдесят. Ось уже скінчилася просіка, і він мчить по засніженій поляні. Помітили чи не помітили його? Він саме на це розраховував. Захопившись обтиранням, вони притупили пильність, пирхаючи, не чують його бігу. Чують чи не чують? Ні, натираються, розмахують руками, про щось, видно, говорять. Про що — не розібрати, бо шерхотять лижі, але голоси вже чути.

До братів залишилося метрів вісімдесят. Ще б! Ще трохи! З десяток кроків! І тоді сміливо можна командувати… “Руки вгору!” Ех, розігнувся один, помітив. Сказав другому. Розправився й той. Заклякли на мить обидва від несподіванки. “Стійте, стійте довше, не рухайтесь, дайте мені ближче підійти до вас!”

Залишилось метрів сімдесят… Ще менше… І тоді ледь поворухнувся один, щось сказав другому…

— Егей, хлопці! — гукнув, сам не знає як, Горлов. — То ви стріляли?

До них — метрів п’ятдесят. Він удає веселого, махає їм рукою з лижною палицею, радий зустрічі з людьми. А ноги, його вірні ноги, працюють на господаря, несуть уперед. Шарх, шарх лижі по снігу. Ще десяток метрів позаду. Йому вже добре видно їх червоні, натерті снігом тіла, зарослі обличчя, білі цятки снігу у волоссі на голові. І коли між ними скоротилася відстань метрів до тридцяти, в одного з братів, мабуть, у старшого, спрацювало почуття небезпеки. Він смикнувся з місця і пригінцем кинувся до зимівника, напевне, щоб схопити рушницю.

— Лягай, стріляю! — не чуючи від хвилювання свого голосу, гукнув Горлов і сійнув кулями з автомата поверх голів утікачів.

Немов підкошені, вони впали у сніг, розпростерши поперед себе руки. І в цю ж мить, інстинктивно глянувши на обидва боки, Горлов побачив: праворуч і зліва до нього бігли із своїх засідок Васюгін з Колечкіним, а із-за густого чагарника, навпроти просіки, на галявину вихором вимчали дві оленячі упряжки — не запізнився на три умовні постріли Наумов.

У Горлова відлягло від серця, і тієї ж миті все тіло втратило напругу, обм’якло, йому захотілося сісти і хоч трішки, ну зовсім трішечки, посидіти. Мовчки, із заплющеними очима. І ще тієї миті подумалось: “Як там Оля? Чи вже народила мені сина?”

Веніамін Росін

МІЛІЦЕЙСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ

Оповідання

РОЗПОВІДЬ ПЕРША

1

Гришці Крючкіну було шістнадцять років, коли він зі своїм дружком Стасиком Куликівським змайстрував самопал особливої конструкції. Випробувати вирішили у відлюдному місці, неподалік виставки квітів. Стасик виторгував право стріляти першим. Взяв у руку самопал і, задоволено посміхнувшись, зажмурив ліве око… Постріл!

Мідна трубка зірвалася з кріплення і вдарила хлопчака в голову. Він здавлено вигукнув і впав, обливаючись кров’ю. Обличчя зразу стало восковим.

“Вмер!” — похолов Гришка і, залишивши закривавленого товариша, втік світ за очі. Тепер всі думки його були зайняті одним: як би вивернутись із цієї небезпечної історії.

Дома він нічого не розповів і до вечора ганяв м’яч на пустирі. Коли прийшли батьки Стасика, занепокоєні довгою відсутністю сина, збрехав їм, що не знає, де він. Збрехав, не думаючи про наслідки.

Минула ніч. Хтось вранці випадково натрапив на лежачого непритомного хлопця. Але було вже пізно. Коли пораненого везли в лікарню, він помер.

Міліція швидко з’ясувала, хто зі Стасиком Куликівським виготував самопал, хто залишив його непритомного в біді… Гришку судили.

Тільки прибув додому, зірвав хутрову шапку з перехожого. І знову слідство. Гришка мовчки дивився на високі суддівські крісла з гербами на високих спинках, розглядав стіл, покритий зеленим сукном. Він сидів за дерев’яним бар’єром, який відокремлював лаву підсудних від бажаної волі…

Крючкін озлобився. Він ненавидів батька, який залишив сім’ю, зневажав матір за її безкінечні сльози і скарги на своє нещасливе життя; не терпів сусідку за солоденьку посмішку і набридливі поради…

Але найбільше він ненавидів міліцію. Ненавидів люто і переконано. Вважав ворогом номер один. Вона, мовляв, винна в усіх його бідах та нещастях, в тому, що молодість пішла наперекіс. Вона, тільки вона поламала йому життя. Звинувачувати міліцію та її співробітників було зручно, бо вже ніби й не він, Гришка, винен, а хтось інший.

Відбувши покарання, Гришка влаштувався опалювачем. Не тому, що вирішив кинути старе і жити чесно, а для того, щоб не привертати до своєї особи увагу дільничного інспектора.

Зарплата в опалювача, звісно, невелика, але вільного часу вдосталь. Добу працює, три дома. Блукав по вулицях, приглядався, винюхував і нарешті вибрав об’єкт для крадіжки — приймальний пункт хімчистки.

Терпляче і ретельно вивчав усі входи й виходи, систему замків… Не поспішав, повторюючи, ніби закликання: “Спокійно, встигнемо… Головне — витримка…”