— А як же з дружиною, товаришу Горлов? Ви ж її щойно відвезли в пологовий будинок. Зачекали б появи на світ нащадка.

Горлов виструнчився по-армійському і бадьоро заявив:

— Я ж у минулому прикордонник, товаришу начальник! Кому ж краще йти, як не мені! А дружина… народить і без мене, я ж їй однак нічим не допоможу!

Всі весело розсміялися з цієї його аргументації, і начальник погодився включити його в оперативну групу. Як там вона, його рідна Оля? Чи не народила ще? Перед вильотом на вертольоті забігав до неї, передав записку, що відбуває на два дні у відрядження, хай не турбується, народжує йому сина. Він так хоче сина. Щоб був схожий на нього. І ім’я йому вже вибрав — Олексій. Олексій Вікторович Горлов. Непогано звучить. Аж посміхнувся про себе від задоволення. І тут же спохмурнів. Як дивно, навіть жорстоко влаштований світ. Одна людина народжується, приносить своїм народженням батькам радість, а друга вмирає від рук підлих убивць, завдає своєю смертю рідним і близьким горя. А ті ж убивці теж колись народились, і їхньому народженню раділи їх батьки й родичі. Чому б і далі людям не приносити своїм життям одне одному радості? Звідки в подібних цим братам людей береться така жорстокість — позбавляти життя іншу людину? За віщо? Хто в цьому винен? Батьки? Друзі? Ми всі? Там, на кордоні, Віктор знав — на нього може напасти і вбити ідейний ворог, ворог його країни, його народу. А як розцінювати вбивство тут, у своєму домі? Моральним занепадом? Порушенням психіки? Розбещеністю?

Ніби й недовго постояв на одному місці, а відчув — почали мерзнути ноги. Отже — ходити, тупцювати на місці, місити сніг, щоб зігрітися. Та й дров он у багаття треба підкинути, затухати почало, щоб товаришам тепло спати. Поглянув на годинник — скільки ще йому залишилося до сну? Ого, минуло лише півгодини. Ще цілих дев’яносто хвилин топтати сніг.

Пішов до вогнища, підклав у нього гілля, паліччя. В снігу воно спершу засичало, задиміло, а потім вибухнуло полум’ям та іскрами.

— Васюгін, як ти там, не спиш? — гукнув до другого вогнища.

— Ні, товаришу лейтенант, бадьорюсь! — почулося у відповідь, а потім побачив, як Васюгін теж підклав у своє багаття дров, і воно невдовзі теж затріщало, розгорілося дужче.

Горлову подобались ці двоє хлопців — Васюгін і Колечкін. Теж прийшли в міліцію після служби в армії. Комсомольці. Фізично загартовані. Витримані. Кмітливі. Завжди готові виконати будь-яке завдання. Тому й узяв їх. Знає — не підведуть.

Погрів руки над вогнем і поліз у кишеню за сигаретами. Щоб розвіяти димом сон і відігнати думки, на які так і не зміг знайти відповіді.

3

Перший день втечі вони їли один лише раз, розламавши порівну окраєць хліба. Вибігаючи з хати вбитого ними Андріяна, старший із братів, досвідченіший, вхопив зі столу й укинув за пазуху. З’їли, жадібно ковтаючи, закусили снігом і з цим полягали на сосновому гіллі спати.

Другого дня вранці, після кількакілометрового переходу, їм пощастило вбити зайця, що невідомо як опинився в них на шляху. Засмажили на вогні і втамували голод. Заєць був великий і жирний.

— Тепер дотягнемо до зимівника, а там знову підкріпимось, — радів молодший, витираючи рукавом масні губи. Був він не по літах товстий, опецькуватий, мав сите кругле обличчя з щілинками маленьких, немов підсліпуватих очей.

Старшому це не сподобалось.

— Тобі аби живіт набити!

— А що? — буркнув молодший. — Може, скажеш, з голодним животом легше втікати? Животу легше, а ногам важче, — захихикав із свого дотепу і попросив закурити.

Старший сплюнув сердито, але цигарку дав.

Покурили, закидали снігом дотліваюче багаття й рушили далі, до зимівника, щоб відпочити в теплі, зварити гарячої страви. В тайзі заведено здавна: самі мисливці будують собі на певній відстані один від одного дерев’яні будинки, в яких залишають запаси їжі, солі, дров, а іноді й патронів чи пороху та дробу, щоб на випадок якоїсь біди мисливець мав де сховатися, поїсти, поповнити свої боєзапаси. Не один раз ці будиночки рятували мисливців від багатоденних завірюх зимою чи негоди влітку.

За підрахунками втікачів один з таких будиночків десь під вечір мав трапитись на їхньому шляху. До нього вони й поспішали.

— Ех, снігу б труснуло чи завірюха на кілька днів закрутила, — оглянувся на свій слід старший.

— Що кажеш? — не розчув молодший.

— Та йди, нічого! — відповів сердито старший.

А небо над тайгою було високе й чисте, і таке ж чисте й привабливе сяяло в ньому сонце. Ніщо не віщувало негоди.

4

До зимівника підходили обережно, тихо, оточували його з усіх боків, тримаючи автомати напоготові, сподіваючись застати в ньому втікачів і силою зброї примусити здатись. Але сподівання це виявилось марним. Підходячи до будиночка з північного боку, сержант Васюгін побачив лижні сліди втікачів, що потягнулися від нього в тайгу. Тут же гукнув товаришам:

— Виходьте, запізнилися ми! Вони вже пішли!