Але всупереч їхньому бажанню в тайзі стояла німотна тиша, дошкуляв міцний мороз, жалібно скімлив у них під ногами глибокий сухий сніг. Вони продовжували втікати, ні словом не згадуючи про те, що вчинили, що змусило їх до втечі. Вони дбали про себе, рятували себе.

2

Їх, чотирьох, повів у тайгу досвідчений провідник, мисливець Микола Наумов. За світловий день, від вранішніх до вечірніх сутінків, вони здолали чималенько кілометрів. Де було можна — їхали на оленячих упряжках, яких було дві, де — ні олені об’їздили непроїжджі місця, а лейтенант Віктор Горлов і сержант Григорій Васюгін ішли на лижах по слідах втікачів. Потім об’єднувались і знову робили ривок на упряжках.

Темніє в тайзі швидко, темрява стає такою густою і непроглядною, що рухатися в ній небезпечно, та ще з оленями, і тому, як тільки почало темніти, лейтенант Горлов, старший підгрупи розшуку, розпорядився ставати на відпочинок. Вибрали затишне місце, швидко нарубали дров, розпалили багаття. Поки Наумов, кремезний, мовчкуватий, середніх років, зарослий чорною щетинистою бородою чоловік, порав оленів, а Горлов доповів по рації керівникові опергрупи майору Жувазі: “Все гаразд, сліду не втратили, стали на ночівлю”, — сержант Васюгін і рядовий Колечкін, що весь час був із Наумовим, приготували вечерю. Порізали мерзлий хліб, м’ясо, закип’ятили в чайнику води із снігу.

Вечеряли мовчки, жадібно жуючи розігрітий над полум’ям хліб з м’ясом і голосно сьорбаючи гарячий окріп. Від близькості вогнища й пекучого окропу у всіх на заморожених щоках з’явилися рум’янці, веселіше заблищали очі. Особливо чорні у Наумова. А коли по вечері закурили — пожвавішали, навперебій заговорили. Говорили і згадували про все, тільки не про тих, заради кого опинилися в тайзі, далеко від сімей, від затишку рідного дому. Не змовляючись, не говорили про це, мабуть, кожен вважав, що ті не заслуговують їхньої розмови. Лейтенанту Горлову це сподобалось. “Молодці, — подумав про Васюгіна й Колечкіна, про найстаршого серед них Наумова, котрі добровільно зголосились іти з ним у цей небезпечний похід. — Добре, що є такі непримиренні до зла люди, що їх переважна більшість”. Ніч вирішили провести так: розпалити ще одне багаття за оленями, щоб ті стояли між двома вогнищами, захищалися вогнем від нападу вовків, і спати по двоє. Дві години одна пара, дві — друга. Бо хоч усі були й добре одягнуті: в унтах, куртках і штанях з оленячих шкур, шапках з лисиці — все ж спати довго на тридцятиградусному морозі небезпечно.

— Перші дві години чергуємо ми з Васюгіним, другі — Колечкін з Наумовим і так далі, — розпорядився Горлов. — Отже, відбій, лягайте, товариші! — кинув Колечкіну й Наумову. — Приємних вам снів.

— Гарний сон хіба присниться за дві години? — зітхнув, умощуючись біля багаття, Колечкін. — Тільки почнеться — і вже вставати треба.

Перекинулись ще кількома жартами, а через п’ять хвилин Колечкін з Наумовим уже міцно спали.

Васюгін зайняв пост біля вогнища за оленями, а Горлов залишився біля того, що розвели першим. Підкинув у вогонь гілок та соснового паліччя, поправив на грудях автомат і став поміж трьох стовбуристих сосен, що сягали вершинами в чорноті нічного неба. Звідси йому було добре видно на кілька метрів підступи до їхньої стоянки, так що непоміченим ніхто до них підкрастися не міг. Ні звір, ні людина. “Тут треба й стояти, зручне місце”, — відзначив про себе Горлов. Він не так побоювався звіра, як підступу тих, за ким вони женуться. Заради врятування власної шкури вони можуть піти на будь-який крок, повернутися своїм слідом назад і перестріляти їх із засади, як куріпок. Що їм тепер — убили одну людину, уб’ють ще кількох. Аби самим жити. Попередив бути обережним, триматись у тіні від вогню і сержанта Васюгіна.

Тріщало в багатті соснове гілля, палахкотіло полум’я, розсіваючи в темряву іскри, рипіли копитами в снігу і щось жували олені, а лейтенант Горлов стояв поміж соснами з холодним автоматом на грудях, і згадалась йому служба в армії. Два роки служив він на північному кордоні і майже два роки провів у нічних дозорах, ось так, з автоматом на грудях. Тільки без багаття і в повній тиші, від якої аж дзвеніло у вухах. Ніби недавно це було, а вже шостий рік пішов, як служить у міліції. До служби на кордоні її, звичайно, не можна прирівняти, проте без клопотів не обходиться. Бувають випадки, коли доводиться розшукувати в тайзі браконьєрів, злодіїв, ганятися за ними. Ця ж погоня — погоня за вбивцями — за роки його служби перша. Такого убивства людини на території їхнього величезного тайгового району досі не було. Двоє мисливців-братів вбили у селищі Тайговому такого ж, як і самі, мисливця під час п’янки. У його ж хаті. З рушниці. Двома пострілами. І втекли. Це викликало глибоке обурення всього складу районного відділу міліції, і тому, коли постало питання створити оперативну групу для пошуку і затримання убивць, добровольцями зголосилися всі працівники райвідділу і в тому числі він, лейтенант Горлов. Але йому тут же зауважив начальник, підполковник Яковлєв: