Читаем Рекурсія полностью

Баррі повільно розвертається та в протилежному кутку квартири бачить Слейда, який отетеріло дивиться на револьвер у своїй руці, з якого за кілька годин мав би вбити Гелену. Дивиться на Баррі, який мав би лежати, стікаючи кров’ю. І знову Слейд наводить револьвер на Баррі, тисне на курок — осічка.

— Я вже заходив сьогодні, поки ти був на роботі, — пояснює Баррі. — Зарядив револьвер порожніми гільзами. Хотів на власні очі пересвідчитись, на що ти здатний.

Слейд зиркає очима в бік спальні.

— У домі немає жодного бойового патрона, Маркусе. Хоча… не те щоб жодного. — Баррі витягує з наплічної кобури «глок». — У мене в пістолеті є.

Бар в Місії[55] — в затишному, обшитому дерев’яними панелями шинку під назвою «Чернечий казанок».

Вечір холодний і туманний, і вікна закладу запотіли зсередини. Гелена розповідала про цей бар щонайменше у трьох часолініях.

Баррі виходить з туману та запускає пальці у чуприну, злиплу від вогкості.

Вечір понеділка, пізня пора, тут майже ні душі.

Її він помічає в дальньому кутку біля барної стійки — невеличку самотню постать, згорблену за ноутбуком. Баррі прямує до неї — і нерви в нього не витримують. Усе значно гірше, ніж він побоювався.

У роті пересихає, долоні пітніють.

Це зовсім не та енергійна жінка, з якою він прожив шість життів. На ній сірий светр, із якого чи то кіт, чи то собака надер вовни так, що сотні ниточок стирчать з нього на всі боки, замацані окуляри, навіть волосся не таке — довге та стягнуте в повсякденний кінський хвіст.

З її вигляду зрозуміло, що Гелена цілком поглинута ідеєю створити крісло пам’яті, і Баррі страшенно її шкода.

Він займає стілець коло неї, та вона на нього навіть не зважає.

Баррі вловлює в її подиху запах пива, однак крізь цей запах пробивається інший, тонший і простіший аромат дихання його дружини, який він упізнав би з мільйона. Він намагається не дивитись на неї, але спричинені її близькістю почуття неможливо приборкати. Її обличчя він востаннє бачив, забиваючи соснове віко домовини. І ось вона пише комусь електронний лист, а він тихенько сидить коло неї та перебирає в пам’яті всі їхні спільні життя.

Чудові миті.

І не дуже — теж.

Прощання, смерті.

І зустрічі — такі, як ця.

Ця зустріч схожа на ті шість, коли вона підходила до нього, двадцятиоднорічного, у портлендській третьорозрядній забігайлівці, сідала поряд — молода, ясноока, прекрасна й безстрашна.

«Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене».

Баррі подумки всміхається, бо в цю мить вона навіть віддалено не нагадує даму, готову пригостити випивкою незнайомця.

Вигляд у неї… який і має бути в Гелени: вся в роботі, геть не зважає на довколишній світ.

З’являється бармен. Баррі робить замовлення, а потім сидить з пивом і ставить собі запитання, продиктоване ситуацією: що сказати найвідважнішій із жінок, з якою прожито пів дюжини фантастичних життів, з якою разом рятували світ, яка рятувала тебе всіма можливими способами і яка навіть гадки не має про твоє існування.

Баррі відпиває пива й ставить кухоль на стійку. Повітря наелектризоване, як перед грозою. У мозку лавиною проносяться запитання…

Ви зможете зі мною познайомитись?

Ви зможете повірити мені?

Ви зможете покохати мене?

Наляканий, піднесений — всі почуття загострені, серце калатає — Баррі нарешті повертається до Гелени, яка, відчувши його увагу, дивиться на нього смарагдово-зеленими очима.

І він каже…

Ця книжка не з’явилася б на світ, якби не безцінна підтримка з боку моєї партнерки по творчості й життю — а подеколи і злочинствах — Джекі Бен-Зекрі. Дякую тобі за безліч розмов (часто — в наших улюблених барах), присвячених твору та персонажам. І дякую за терпіння (а надто в такі миті, коли здавалося, що все моє життя підпорядковане цій книжці) та за чудовий редакторський внесок, що пішло в усіх розуміннях на користь «Рекурсії».

Девід Гейл Сміт, мій ніндзя, найманий асасин і ковбой, а за сумісництвом мій літературний агент, уже дев’ять років підставляє мені своє плече. Брате, я вдячний долі, що ти є в моєму житті.

І, продовжуючи тему вже рідної мені «Інквелл менеджмент», висловлюю найвищу похвалу Алексіс Герлі, яка прославила мої книжки на цілий світ, Натаніелю Джексу — за надзвичайну скрупульозність у підготовці контрактів, та Річарду Пайну, що твердою рукою керує кораблем агенції.

Анжело Ченг Каплан і Джоель Вандер Клоот, про вас можу сказати одне: кожен письменник був би щасливий, якби його танком у божевільних голлівудських битвах керував такий екіпаж, як ви.

Я вже тривалий час займаюся письменством, і з жодним видавництвом мені не було так комфортно, як із командою «Краун». Моя редакторко Джуліан Павіа, видавчине Моллі Стерн, а також Майє Мавджі, Еннслі Роснер, Девіде Дрейк, Крісе Бренд, Анжеліно Родрігес і фантастична піарнице Даяно Мессіна — ви найкращі з найкращих!