Читаем Рекурсія полностью

— Я думав, ти пішла від мене через Меґан.

— Можливо. Не знаю. Дихати одним повітрям з тобою в ті похмурі дні було просто нестерпно.

Баррі хитає головою.

— Я думаю, що якби ми могли повернутися в часи, коли вона була жива, і якось запобігти її смерті, то все одно наші дороги розійшлися б. Я думаю, що нам просто судилося прожити разом певний час. Може, втрата Меґан його скоротила, але навіть якби вона не загинула, ми все одно розійшлися б.

— Ти справді так думаєш?

— Так, і шкодую, що сердився. Шкодую, що зрозумів це тільки тепер. У нас було стільки чудових моментів, а я так довго їх не цінував. Я міг лише озиратися та сумувати. І от що я тобі скажу: я не став би нічого міняти. Я радий, що ти прийшла в моє життя. Радий за спільно проведений час. Радий за Меґан і за те, що це ми її народили. Що вона не могла народитися в іншої пари. Я не міняв би жодної секунди із цього.

Джулія витирає сльозу.

— Усі ці роки я думала, що ти шкодуєш про знайомство зі мною. І винуватиш мене в тому, що твоє життя пішло шкереберть.

— Просто мені було боляче.

Джулія стискає йому руку.

— Мені так шкода, Баррі, що ми не були створені одне для одного. У цьому ти правий, і пробач мені за все.

Лофт розмістився на третьому поверсі переобладнаного складу в районі Догпатч: колись тут будували кораблі.

Баррі паркує орендовану машину за три квартали від нього й далі йде пішки.

Туман такий щільний, що розмиває міські контури. Усі будівлі наче покриті сірим грунтованням, а вуличні ліхтарі геть розчинилися, перетворились на ефірні світні кулі. Чимось ця палітра нагадує хибні спогади, але Баррі подобається анонімність, яку вона забезпечує.

Двері під’їзду відчиняє жінка у вечірньому вбранні.

Баррі прослизає повз неї до вестибюля, долає два прогони сходів, тоді йде довгим коридором до помешкання з номером 7.

Стукає в двері, чекає.

Ніхто не озивається.

Він стукає сильніше, і за мить по той бік дверей лунає ґречний чоловічий голос:

— Хто там?

— Детектив Саттон. — Баррі відступає на крок і підносить до вічка поліційний значок. — Можна поставити вам кілька запитань?

— Про що?

— Будь ласка, відчиніть двері.

Минає п’ять секунд.

Баррі вже думає: «Не пустить він мене».

Він ховає значок і відступає ще на крок, збираючись ударити ногою, коли за дверима брязкає ланцюжок і чути клацання замка.

На порозі стоїть Маркус Слейд.

— Чим можу допомогти? — питає Слейд.

Баррі проходить повз нього в тісний неохайний лофт із великими вікнами, що виходять на стару корабельню, і бухту, і вогні Окленда вдалині.

— Гарне місце, — зауважує Баррі, поки Слейд замикає вхідні двері.

Він підходить до кухонного столика, де лежить спортивний альманах за 1990-ті, а біля нього — грубезний фоліант, на якому написано: «Діаграми курсів акцій за останні 35 років».

— Розважальне читво? — цікавиться Баррі.

Слейд невдоволений, нервує. Руки в кишенях зеленого кардигана, очі бігають туди-сюди, кліпають то повільно, то часто.

— Чим ви займаєтеся, містере Слейд?

— Я працюю в «Іон індастріз».

— У якому відділі?

— Дослідження та розробка. Я асистент в однієї з їхніх провідних науковиць.

— І що ж ви там таке досліджуєте? — доправляється Баррі, гортаючи стос свіжонадрукованих інтернетних сторінок. — «Історичний розподіл по штатах виграшних лотерейних номерів».

Слейд підходить до Баррі та висмикує папери в нього з рук.

— Робота в нас специфічна, усі ми давали підписку про нерозголошення. А що, власне, вас цікавить, детективе Саттоне?

— Я розслідую вбивство.

Слейд випростується:

— Кого вбили?

— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.

— Я вас не розумію.

— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.

Слейд ковтає слину, кліпає.

— А до мене це яким боком?

— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?

— Так.

— А ще вона жінка, яку я кохаю.

Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.

Баррі показує на книжки.

— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.

Слейд роззявляє рота, знову стуляє.

Потім каже:

— Я хочу, щоб ви пішли звідси.

— До речі, він спрацює.

— Не розумію, про що ви говорите…

— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.

— Хто ви такий?

— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.

— Геть звідси!

Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».

Нарешті Баррі прямує до дверей.

Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе клац! І ще. І ще.