Читаем Професор Вільчур полностью

Вільчур та Люція з кількох десятків присутніх гостей знали лише кілька осіб. Окрім Павліцького та ксьондза, це були переважно поміщики з близьких і дальших місцевостей, їхні дружини, сестри, дочки чи матері. Сюди ще не дійшла модна звичка омолодження, і матері виглядали як матері, дружини – як дружини, а дочки – як дочки. Матері сиділи на диванах, дружини зосередились у бічній вітальні, обговорюючи господарські справи, панночки стояли купками, шептались, сміялись і кидали погляди у бік їдальні, де чоловікам подавали горілку та закуски.

Панове без огляду на різницю у віці стояли довкола столу. Розмова тут була загальною. Прийшов сезон полювання, і це займало увагу всіх, старих і молодих, досвідчених мисливців та початківців.

Тим часом у салоні зазвучали перші тони настроюваних інструментів. Оркестр, який привезли з Радолішок, не був численним, оскільки складався усього з трьох осіб: піаніста, скрипаля та гармоніста, але був випробуваним і користувався великою популярністю у всій околиці.

Молоді панове повільно виходили з їдальні, і тепер пан Юрковський почав їх представляти Люції й Вільчурові. Їх обох з чуток усі знали давно. Не лише тому, але й завдяки красі Люції, незабаром навколо них зібралося чимало молоді, і разом зі звуками першого вальсу Люцію було запрошено на танець. У свою чергу Павліцький запросив панну Юрковську, і незабаром салон наповнився танцюючими парами. Перекуска, а точніше випиті при ній настоянки, чудово вплинула на настрій чоловіків і на бажання кружляти під звуки музики. Паням таке заохочення не було потрібне, адже самий танець був для них заохоченням.

Люція виглядала привабливо. Про це їй говорило не лише дзеркало вітальні, в якому вона контролювала свою зовнішність після кожного кола танцю, але й погляди усіх чоловіків. Тут були жінки й молодші від неї, і краще вдягнені, але вона могла не боятися браку уваги.

Невтомний оркестр майже не робив перерв, і оскільки танцюристів було більше, ніж танцюристок, Люція ненадовго присідала відпочити, як знову хтось її підхоплював до танцю.

У дальших кімнатах старші панове засіли до бриджа. Однак Вільчур, який узагалі не вмів і не любив грати в карти, стояв на порозі вітальні, розмовляючи з господинею дому. Наскільки це було можливо, не спускав погляду з Люції і не міг позбутися дивного відчуття, що вона стала йому чужою й далекою. Йому здавалося, що той блиск в її очах, ті яскраві рум’яна, кокетлива посмішка, що все це було якесь неприродне і дещо непристойне. Це не відповідало її повазі та внутрішнім цінностям, які він так високо цінував, оте бездумне кружляння у вузькому просторі, у тлумі танцюючих, крутіння стегнами, майже кокетливий нахил голови. Це була не Люція.

Ніякі роздуми не допомагали. Він даремно пояснював собі, що все гаразд, що так і має бути, що Люція – молода дівчина, а танець з найдавніших часів був привілеєм саме молодих дівчат, що це скоріше добре її характеризує: вона вміє працювати активно, корисно й серйозно, вміє глибоко дивитися на життєві справи та свої обов’язки і водночас вона може бути життєрадісною і природною, веселитися, як інші жінки у її віці. Все це було правильне і переконливе. Наскільки мозок приймав це до відома і схвалював, настільки десь там в емоційних центрах дедалі сильніше давав про себе знати опір.

Ось Люція в обіймах свого партнера в ритмі танго проминула Вільчура і тепло й сердечно посміхнулась до нього. Він відповів посмішкою, але одразу відвернув голову. Вона, мабуть, це помітила. Щойно тільки оркестр замовк, наблизилась до нього.

– Як тут приємно, правда ж? – запитала вона.

– О так, – непереконливо сказав він.

– Оркестр, можливо, не найкращий, з точки зору музики, але для танцю достатньо лише ритму. І деякі з цих панів справді чудово танцюють.

Вільчур нічого не сказав, і тепер вона здивовано придивилася до нього.

– Ви, здається, чимось незадоволені?

– Я? Зовсім ні.

– Вам нудно?

– Ну знову…

– О, мені так шкода. Я намовила вас на цей бал, любий професоре. Яка я егоїстка…

Вона засмутилася і швидко додала:

– Перед вечерею незручно залишати бал, але відразу після цього повернемось додому.

Вільчур був зворушений її готовністю.

– Ні за які гроші, панно Люціє.

– Коли ж вам це не подобається!

Він з посмішкою розвів руки.

– Ну, то це вже моя власна провина. Оскільки я не танцюю, то слід було би навчитися грати у бридж чи зацікавитись полюванням. Я б тоді мав багато цікавого заняття. Будь ласка, залиште всілякі докори сумління. Ви нарешті раз за весь час маєте розважитись. Бо якщо…

Він не закінчив, бо знову заграв оркестр і новий танцюрист уклонився Люції:

– Чи можна вас запросити на фокстрот?

– Із задоволенням, – відповіла Люція і лише зараз помітила, що Вільчур не закінчив речення. Однак вона вже нічого не могла вдіяти. Вона кивнула йому головою і опинилася в обіймах високого брюнета з мрійливими очима. Знала його лише з вигляду і те, що він був поміщиком десь у північній частині повіту. Прізвище Никорович. Інколи вона зустрічала його в Радолішках.

Никорович також пам’ятав її звідти, бо сказав: