— Хочеш підглянути? Я це влаштую. — Джонас копирсається у своїй повітці й дістає драбину. Встановлює и біля паркану. — Прошу пані.

Навіть попри те, що він став так, щоб витріщатися на мою дупу, я залажу на драбину і обережно підіймаю голову, щоб зазирнути через паркан. Якусь мить бачу лише відчинені дверцята до льоху і пакет цементу, притулений до стіни. Потім дивлюся на вікна другого поверху, що виходять на задній двір і бачу причину шуму молотка та дрилі.

Ґрати. Метью Ґрін встановлює на вікнах ґрати.

Він уже встановив їх на першому поверсі, а тепер перемістився нагору, і його ящик з інструментами стоїть зараз відкритий на балконі. Я дивлюся на ці ґрати і гадаю, навіщо він це робить. Чийого вторгнення боїться? Що всередині цього будинку такого цінного, що він відчуває потребу перетворити його на Форт-Нокс?

Потім мене вражає моторошна думка. Що як ці ґрати не для того, щоб не дати комусь увійти, а щоб не дати комусь вийти? Я думаю про його дружину. Чому ми ніколи не бачимо його дружину?

Раптом балконні двері відчиняються, і виходить Метью Ґрін. Я пірнаю вниз до того, як він устигає мене помітити.

— Що там? Що? — шепоче Джонас.

— Ти не повіриш.

— Дай мені подивитися.

Джонас, може, й кремезний, але не набагато вищий за мене, тож я маю злізти з драбини, щоб дати йому змогу залізти на неї. Він кидає лише один погляд і одразу пірнає вниз.

— Думаю, він мене побачив, — каже Джонас.

— Ой.

Ми обоє припадаємо до паркану, прислухаючись. По сусідству панує абсолютна тиша, і коли я намагаюсь щось почути, у мене калатає серце. Минає кілька хвилин, і дриль виє знову.

Я відштовхую Джонаса вбік і знову залажу на драбину для ще одного погляду. На моє полегшення, Метью працює спиною до нас, тому не бачить мене, коли встановлює новий комплект ґратів із кованого заліза на балконне вікно. Щось привертає мою увагу, що я бачу лише тоді, коли Метью Ґрін нагинається вперед, засовуючи руку до свого ящика з інструментами. Раптом я втрачаю рівновагу, хапаюсь за паркан, щоб втриматися, і недостатньо швидко реагую — він раптом обертається і дивиться на мене, на мене.

Просто на мене.

Спіймана на гарячому, я лише дивлюся на нього у відповідь, і так кілька секунд. Усе ще дивлюся, коли він іде назад до свого будинку і зачиняє двері.

Я злажу з драбини, і в мене дрижать ноги.

— Що не так? — питає Джонас, суплячись на моє обличчя. — Що ти бачила?

— Я маю подзвонити доньці.

11

ДЖЕЙН

Мобільний телефон пересічного американця нараховує до 250 вхідних чи вихідних дзвінків на місяць, і в цьому плані Софія Суарес була абсолютно пересічна, судячи з журналу телефонних розмов за попередній рік. Джейн сиділа за своїм столом, проглядаючи ці дзвінки у пошуках чогось незвичайного, якогось імені, яке б запалило в її голові попереджувальний сигнал, але увагу ніщо не привертало. Там повторювалися дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», де Софія працювала, до перукарки та компанії кредитних карток, сантехніка та авторемонтної майстерні. А до минулого листопада — багато дзвінків до її чоловіка Тоні. Ця схема вказувала на життя звичайної жінки, що стриглася раз на місяць, чиїй машині потрібно було час від часу міняти мастило і чия раковина іноді забивалась.

Поки Джейн сканувала перелік дзвінків, Фрост займався тим самим за своїм столом — ще одна пара очей, що вивчала той самий журнал телефонних розмов Софії.

У листопаді їхній ритм різко набув шаленого темпу, з більшістю дзвінків на один номер: лікарні «Пілґрім», де тоді лежав у реанімації її чоловік. Записи відображували наростання відчаю Софії, коли вона знову і знову дзвонила, щоб почути про стан Тоні.

Чотирнадцятого грудня її дзвінки до лікарні різко припинилися. Цього дня її чоловік помер.

Джейн уявила дні, що передували цій даті, напад тривоги, який Софія, мабуть, відчувала щоразу, як дзвонив її телефон. Як медсестра, Софія мала розпізнавати ознаки того, що її чоловік згасає. Вона мала бачити, що кінець близько. Джейн знову подумала про усміхнені обличчя цієї пари на їхньому весільному фото — нагадування, що навіть у найщасливіші миті трагедія чекає свого часу.

Вона залишила цей сумний місяць позаду і перейшла до записів за січень. Лютий. Березень. Дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», до місцевого стоматолога і Джамала Берда. Жодних сюрпризів. Джейн дійшла до квітня і зупинилася. Тут була ще одна різка зміна схеми з низкою нових телефонних номерів. Останні кілька тижнів свого життя Софія Суарес телефонувала людям та в місця, з якими ніколи не контактувала раніше.

Джейн крутнулася до Фроста.

— Квітень, — сказала вона. — Ти його вже дивився?

— Тільки наближаюсь. А що?

— Подивися двадцяте квітня. Вона дзвонила на номер, зареєстрований на Ґреґорі Бушара в Сакраменто, Каліфорнія.

Фрост просканував записи, знайшов потрібну дату.

— Бачу. Дзвінок тривав п’ятдесят п’ять секунд. Нетривала розмова. Хто такий цей Бушар?

— Подивимося. — Вона взяла свій стаціонарний телефон на столі і набрала номер. Після трьох гудків чоловічий голос видихнув:

— Алло?

Джейн увімкнула гучний зв’язок, щоб Фрост теж міг чути.