Читаем Поклик племені полностью

В опублікованій згодом книжці «Невловима революція: міркування про травневі події» (1969), до якої увійшло велике інтерв’ю з Аленом Дюамелем, його власний есей і збірка всіх статей, які він написав для «Ле Фігаро» в травні і червні 1968 року, Арон одразу заявляє про свою неприхильність до того, що здається йому хаотичним рухом, який приведе до «латиноамериканізації» французького університету. На його думку, ці події добряче приправлені «пристрастю і психозом» і їх от-от візьмуть під контроль екстремістські групи та групки, які мають намір використати їх для того, щоб революціонізувати суспільство за взірцями, які надихаються різними варіантами марксизму: троцькізмом, фіделізмом, маоїзмом — тим, що рано чи пізно послужить лише для того, щоб «посилити пануючий безлад» і в найгіршому з випадків — ввергнути Францію в диктатуру. Утім, такий розвиток подій здається йому малоймовірним, і в своєму аналізі, який супроводжується сповненими скепсису і фрустрації цитатами, яких удостоїлась від його вчителя Алексіса де Токвіля революція 1848 року, Реймон Арон вказує на той парадокс, що в своєму бажанні створити «пряму демократію» революційні студенти, попри те, що називають себе марксистами, виявилися більш антирадянськими, ніж антикапіталістами.

У цьому есеї Арон виправдовується, що перейшов на бік «реакції», і нагадує, як часто він вимагав інтегральної реформи університету у Франції, яка б його модернізувала замість відкинути назад, розвантаживши його, позбавивши задушливого етатизму, запровадивши більший контроль за вступом студентів, бо нинішня його переповненість знижує його академічну успішність і рівень підготовки, який він може дати молодим людям, аби потім вони змогли успішно вийти на ринок праці. Прокламації повстанців супроти суспільства споживання викривають, каже він, їхню сліпоту і догматизм, бо «суспільство споживання — це єдине, що дає змогу утримувати десятки тисяч студентів в університеті» (с. 207). Він також відкидає ідею, що ця революція є демократичною: «Хто повірить, що голосування підняттям рук на пленарних чи загальних зборах є вільним волевиявленням викладачів і студентів?» (с. 210). Арон стверджує, що більшість молоді, втягнутої в цей рух, є миролюбною і прагне реформ, але її нейтралізують революційні групи і групки, зваблені прикладами маоїстського Китаю та фіделівської Куби, яким треба дати рішучу відсіч, не боячись непопулярності. Через таку позицію Реймон Арон тоді й справді здобувся різкої критики, але час врешті-решт доведе, що він і щодо цього мав рацію: Травнева революція ніяк не поліпшила становище університету у Франції, він і в наші дні переживає хаотичну й нерозв’язну кризу.

Хоча він завжди з підозрою ставився до великого політичного ентузіазму, цей небайдужий спостерігач, яким, за його власним означенням, був Арон, вірив однак у прогрес. На його думку — хоча він не мав надто багато ілюзій щодо цього, — цей прогрес представлений сучасним індустріальним суспільством, який повністю змінив економічну і соціальну структуру, яку вивчав Маркс і яка слугувала йому основою для розвитку певних теорій щодо становища робітників, наприклад, які сучасність зробила застарілими. Реймон Арон блискуче проаналізував і захистив нове суспільство в книжці, в якій було підсумовано його лекції в Сорбонні в 1956-1957 рр., яка мала серед його книжок найбільше читачів: «Вісімнадцять лекцій про промислове суспільство» (1968). У цьому тексті і в лекціях, опублікованих під назвою «Есеї про свободи» (1965), зосереджено значну частину політичних ідей Реймона Арона.