Читаем Поклик племені полностью

Ця та інші його книжки, як-от «Los marxismos imaginarios» (1969), намагалися створити сміливу і розумну противагу ідеологічній лихоманці епохи, показуючи релятивізм і міфи теорій, які буцімто дають абсолютні й неспростовні відповіді щодо суспільства і людини. На жаль, вони не мали того резонансу, на який заслуговували, насамперед серед молоді. Бо ці й інші продиктовані сучасністю есеї, написані Ароном — наприклад, «La república imperial» і його критика масових безпорядків і так званої студентської революції у травні 1968 року у Франції «Невловима революція» (1969), — обмежувалися розвінчанням модних ідеологій, не висуваючи як альтернативу їм якусь всеосяжну теорію, в яку він не вірив. У цьому він також був справжнім лібералом. У наші дні, коли на зміну утопічним ілюзіям п’ятдесятих і шістдесятих років приходить благотворна критична ревізія, прагматичний реалізм, і реформістські, й ліберальні тези Реймона Арона мали би знайти прихильнішу аудиторію.

«Невловима революція»

У травні 1968 року у Франції в Університеті Нантер сталися студентські заворушення, які згодом поширилися на Сорбонну, решту університетів країни та інститути й колежі. Так почалася «Студентська революція», яка потягла за собою наслідки в різних місцях, через що в усьому світі їй надали надзвичайної ваги, що через півсторіччя здається перебільшенням супроти того, що вона насправді означала: певну лібералізацію звичаїв, зокрема сексуальну свободу, зникнення формул ввічливості, розмноження лихослів’я в мас-медіа і не більше. Не лише французьке суспільство залишилося таким, як було, але й сам університет, замість демократизуватися, зробився суворішим, його колишній академічний рівень впав, а проблеми залишаються невирішеними.

Попервах події Травня 68 року мали вигляд анархістської — у кожному разі, антисталінської — революції у французькому суспільстві, очоленої студентами. Асистенти й професори кафедр, як і університетські працівники, приєдналися до протесту, було зайнято університетські приміщення, де засновували комуни, зводилися барикади, майже щодня відбувалися багатолюдні зібрання, на яких голосували за симпатичні, але безглузді пропозиції (найпопулярнішими гаслами були «уяву у владу» і «заборонено забороняти»), захоплювали театри і культурні центри. Відлуння цих масових виступів докотилися навіть до Каннського кінофестивалю, призвівши до інциденту, в якому Жан-Люк Ґодар, якого збили з ніг, зацідивши кулаком у підборіддя, став однією з нечисленних жертв цих заворушень. Намагання студентів встановити зв’язок з робітниками і залучити їх до акції, попри те, що комуністичні профспілки цьому опиралися, мали певний успіх, бо хвиля страйків паралізувала багато підприємств у різних кінцях Франції, змусивши комуністичну партію, яка спочатку була дуже ухильною, оголосити загальнонаціональний страйк. У цій цікавій революції нікого не було вбито, натомість точилися напружені дебати, в яких троцькісти, марксисти-леніністи, маоїсти, фіделісти, ґеваристи, анархісти, прогресивні християни і різного штибу ультраправі групи і групки (за винятком тих, кого Кон-Бендіт, один з лідерів Травня-68, назве «la crapule staliniénne», «сталінським набродом») обмінювалися ідеями, проектами і запальними промовами, не беручись за барки. Утім, все це несподівано закінчилося пшиком, коли на виборах, що відбулися в розпал революційного збурення, голлістська партія отримала неймовірну електоральну підтримку і здобула свою найгучнішу перемогу, ще більше посиливши абсолютну більшість, яку вже й так мала в парламенті. Славнозвісна революція видихнулася, як за помахом чарівної палички, вкотре підтвердивши тезу Реймона Арона про те, що як у ХІХ столітті, так і в ХХ столітті за всіма французькими революційними кризами «після фази барикад чи утопічних ілюзій йде розгромне повернення партії порядку»[91].

Зайве казати, що «Травнева революція», в якій хотіли бачити матеріалізацію соціологічних тез Герберта Маркузе, дістала майже одностайну підтримку інтелектуалів, на чолі яких стояли Сартр, Сімона де Бовуар, Альтюссер, Фуко, Лакан: вони писали маніфести, читали лекції, приходили на барикади, а група письменників навіть символічно напала на готель. Винятком був Реймон Арон — від самого початку він категорично — і вперше в житті люто — виступив проти того, що здавалось йому не революцією, а її карикатурою, комедією-буф, наслідком якої мала стати не бодай якась зміна французького суспільства, а радше знищення університету та економічного поступу, який тоді переживала Франція. За це Сартр так різко його розкритикував, що група інтелектуалів на чолі з Костасом Папаїоанну поширила маніфест на його захист.