Читаем Поклик племені полностью

Спочатку істина є гіпотезою, яка претендує розв’язати проблему. Поставши в лабораторних ретортах, мудруваннях суспільного реформатора чи складних математичних розрахунках, вона пропонується світові як об’єктивне знання в певній галузі чи функція реальності. Гіпотеза чи теорія проходить — мусить пройти — перевірку пробами й помилками, верифікацію чи заперечення з боку тих, кого вона не здатна переконати. Це миттєвий або дуже тривалий процес, упродовж якого та теорія живе — завжди чекаючи смертного вироку, як ті первобутні царьки, які зіп’ялися на трон вбиваючи і зійдуть з нього убиті — і породжує наслідки, впливає на життя, приносячи зміни чи то в медичну терапію, чи то у воєнну промисловість, суспільну організацію, сексуальну поведінку або моду. Допоки раптом не вигулькне інша теорія, «спростовуючи» її, і розвалює, як буря будиночок з карт, те, що здавалося її міцною обґрунтованістю. Відтак на поле бою виходить нова істина, аби змагатися з випробуваннями і викликами, яким її хочуть піддавати розум і наука, — тобто жити тим бурхливим, небезпечним життям, яким живуть істина, знання у філософії Поппера.

Дана теза почала вимальовуватися на початку тридцятих років минулого сторіччя у Відні під час роботи над «Logik der Forschung» (1934), і Поппер удосконалюватиме її решту свого життя. Ця книжка народилася як спроба розмежувати те, що є справжнім науковим дослідженням, і те, що ним не є. Розмірковуючи над границею, яка їх відмежовує, Поппер натрапив на ідею, яку згодом розвине так, що вона стане кістяком його філософії: науковою теорією (посутньо відмінною від метафізичної) є лише та, яку можна «спростувати», оспорити; та, яку можна піддати критиці, ретельному аналізові, обмізкувавши її найзаповідніші аспекти, дослідивши її обґрунтування, припущення, розвиток. Якщо вона не піддається натиску критики і втримується, то сприяє просуванню вперед знань про природу і суспільство. Принаймні допоки інша теорія чи гіпотеза не дискредитує її, надавши поштовх пізнанню в тому напрямі, який та не передбачала чи не дозволяла розгледіти. У «Логіці наукового дослідження» вже описано метод «проб і помилок», який Поппер у подальшому допрацює і поширить із царини науки на сферу суспільних і політичних питань.

Звісно, ще нікому не вдалося спростувати те, що земля кругла. Та Поппер радить, аби ми — попри всі докази — звикали до думки, що земля насправді лише наразі є круглою, бо певним чином колись поступ обґрунтованості і науки може розбити їх, як вже зробив це зі стількома істинами, які здавались непорушними.

Утім, ідеї Поппера не є релятивістськими і не пропонують поширеного серед скептиків суб’єктивізму. Істина однією ногою стоїть в об’єктивній реальності, за якою Поппер визнає незалежне від людського розуму існування, і цією ногою, за означенням польського фізика Альфреда Тарського, яке він переймає, є збіг теорії та фактів.

Те, що істина має, чи може мати, відносне існування, не означає, що істина є відносною. Поки вона тримається, поки її не «спростовує» інша, вона панує безроздільно. Істина є тимчасовою, бо наука, як і ми, люди, здатна помилятися. Можливість помилки завжди існує — попри знання, які здаються нам найнадійнішими. Однак усвідомлення цієї здатності помилятися не означає, що істина є недосяжною. Це означає, що для того, аби дійти до неї, ми мусимо бути несамовитими, перевіряючи її та критикуючи, піддаючи випробуванню через експерименти; і розсудливими, коли набуваємо у чомусь певності, готовими до ревізій і виправлення помилок, поступливими з тими, хто оспорює непохитні істини.

Поппер завжди називав себе оптимістом, переконаним у тому, що сучасний світ, з усіма його обмеженнями і вадами, є найкращим із тих, що мало людство: «З історичної точки зору ми, на мою думку, живемо в найкращому зі світів, які колись існували. Природно, що це поганий світ, бо є інший, кращий і тому що життя спонукає нас шукати кращі світи. І ми мусимо продовжувати цей пошук кращого світу. Та це не означає, що наш поганий. Насправді світ не лише гарний, нинішня молодь має можливість осягати його, як не могла ніколи»[59]. А в своїй промові з нагоди відкриття Зальцбурзького фестивалю, присвяченого Моцарту, він заявив: «Я оптиміст. Оптиміст у світі, в якому інтелігенція вирішила, що ти мусиш бути песимістом, якщо хочеш бути модним»[60]. Через це і через схильність стількох сучасних йому інтелектуалів обстоювати тоталітарні ідеології, Поппер завжди виказував до них таку саму зневагу, що й Гаєк.