Читаем Переслідуваний полностью

— Річардсе, ми одержали екстрене повідомлення з Гардінга. Дирекція розважальних програм хоче встановити з нами прямий зв'язок. Мені сказали, що у ваших інтересах увімкнути БТБ.

— Дякую.

Річардс подивився на екран і мало не ввімкнув телевізор, але відсмикнув руку, немов спинка переднього крісла була гаряча. Його охопило дивне відчуття жаху і того, що все воно вже було. Це ж однаково, що почати все спочатку: Шійла з її змарнілим обличчям, дух капусти з квартири місіс Дженнер. Галасливі трансляції розважальних програм. "Доларове колесо". "Верхи на крокодилах". Плач Кеті. Ясна річ — про другу дитину не могло бути й мови, навіть якби це все кудись подіти й почати все наново. Навіть народження Кеті було чимось неймовірним.

— Увімкни,— сказав Маккоун. — Може, вони хочуть запропонувати нам... тобі... якусь угоду.

— Заткни пельку,— огризнувся Річардс.

Він чекав, поки все його тіло наповнилося жахом, наче важкою водою. В ньому прокинулось недобре передчуття. Все тіло страшенно боліло. Рана в боку досі кривавила, ноги охляли, ніби їх відібрало. Він не був певен, що зможе підвестися, коли надійде час закінчити цю безглузду виставу.

Крекнувши, Річардс знову нахилився вперед і натис кнопку. На екрані відразу з'явилося напрочуд чітке, яскраве зображення. То було обличчя, на якому застиг вираз терплячого очікування, дуже чорне й дуже знайоме. Ден Кілліан. Він сидів за письмовим столом червоного дерева із символом Дирекції розважальних телепрограм.

— Вітаю,— стиха промовив Річардс.

Він мало не випав з крісла, коли Кілліан випростався й, ошкірившись, сказав:

— І я вас вітаю, містере Річардс...

— Я вас не бачу,— вів далі Кілліан,— зате чую. Ваш пристрій для внутрішнього зв'язку підключено до рації в пілотській кабіні. Мені сказали, що вас поранено.

— Все не так страшно, як здається,— відповів Річардс. — У лісі трохи подряпався.

— Ну звісно,— сказав Кілліан. — Славетна втеча лісом. Боббі Томпсон уже розтрубив про неї сьогодні ввечері. Ну й, певна річ, про ваш останній подвиг. Завтра в той ліс набіжить тьма людей, які будуть раді знайти бодай клаптик вашої сорочки, а якщо пощастить, то, може, й гільзу.

— Оце вже погано,— зауважив Річардс. — Я там зайця бачив.

— Ви найвидатніший учасник нашої передачі, Річардсе. До цього спричинилося й те, що вам щастило, та й ваша особиста винахідливість. Хоч би там що, а ви, безперечно, досягли неабиякого успіху. Отож ми хотіли б запропонувати вам угоду.

— Яку угоду? Показати на всю країну, як мене розстрілюватимуть?

— Захоплення літака — найефектніше з того, що ви звершили, але й найбезглуздіше. Знаєте чому? Бо ви вперше одірвались од своїх людей. Ви залишили їх на землі. Це стосується навіть жінки, яка вас захищає. Може, ви думаєте, що вона з вами заодно. Може, вона й сама так думає. Але це не так. Там, у літаку, є тільки наші люди, Річардсе. Ви вже труп. Ви приречений. Остаточно.

— А мені ввесь час нагадують, що я ще живий.

— Останні дві години ви прожили тільки тому, що так захотіла Дирекція розважальних телепрограм. Це моїх рук діло. І я пробив схвалення угоди, яку вам пропоную. Стара гвардія страшенно опиралася — такого ще ніколи не було,— проте я свого домігся. Ви запитували, кого варто вбити на самій горі, якщо вам пощастить добратися туди з автоматом. Одним із них був би я, Річардсе. Вас це не дивує?

— Мабуть, дивує. Бо я гадав, що ви просто приручений фірмою чорнопикий.

Кілліан сіпнув головою й засміявсь, але сміх вийшов силуваний — сміх людини, яка зробила високу ставку й тепер страшенно хвилюється.

— Ось яка суть угоди, Річардсе. Ви летите до Гардінга. В аеропорту на вас чекатиме мікроавтобус. Відбудеться церемонія страти — вистава, звичайно. Потім ви приєднаєтесь до нашої команди.

Маккоун аж вереснув од несподіванки:

— Ах ти ж чорнопикий вилупку!..

Амелія Вільямс заціпеніла.

— Чудово,— промовив Річардс. — Я знав, що ви талановитий чоловік, але цей хід був просто геніальний. З вас вийшов би прекрасний продавець старих автомобілів, Кілліане.

— Хіба поведінка Маккоуна свідчить про те, що я брешу?

— Маккоун — чудовий актор. Він міг би навіть здобути премію за комедію, яку розіграв в аеропорту... — відповів Річардс. І все-таки він був спантеличений. Маккоун хутенько відіслав Амелію варити каву, коли відчув, що через неї може статися вибух; Маккоун увесь час виказував свою люту зненависть до нього. Все це якось не пасує до щойно зробленої пропозиції. Чи, може, пасує? Голова в Річардса пішла обертом. — А що, як ви втнули цю штуку без його відома? Розраховуючи на його щиру реакцію.

— Ви розіграли комедію з пластиковою вибухівкою, містере Річардс,— сказав Кілліан. — Ми знаємо — знаємо,— що ви нас просто залякуєте. А от на моєму столі є кнопка — маленька червона кнопочка,— і я вас не залякую. Через двадцять секунд після того, як я її натисну, ракети з ядерними боєголовками рознесуть вашого літака на друзки.

— "Чорний ірландець" — теж не вигадка,— сказав Річардс, одначе відчув у роті кислий присмак. Блеф скис.