Читаем Патерн полностью

— Дзеркала дарма побили. — Христина зітхнула. — І взагалі...

— На бідних не попало.

— Може, ще переграємо?

— Уже скучила за жопою тієї суки, га? — Віра кинула пляшку на її ліжко, піна розлетілася віялом. — То біжи, вибачайся.

— Я, типу, не ідейна, але не бійся, не побіжу.

— Опаньки... — Віра підійшла до Христини, взяла її за підборіддя, примушуючи подивитися собі в очі. — А я, по-твоєму, значить, ідейна? Із «Антіфи», може? Що це за новиє пєсні?

— Ну, ти, принаймні, ідейно проти шоу.

— Я, мала, проти тих, хто нас трахає. — Вона залишила у спокої Христинине підборіддя і всілася на ліжко. — Я проти виродків.

— Я також.

— Ти також? — Віра, наче в боксерську грушу, вгатила кулаком у пакет з одягом. — І що ж ти, мала, знаєш про виродків? Про чортів, папіків? Га? Про цілий світ тих сраних папіків? Що ти про нього знаєш? Про їхні тачки, мисливські будиночки, джакузі, контрастні сауни? — Пакет отримав ще один хук. — Про білизну, бля, атласну, про оте все «не смикайся», «не стискай ніжки», «чекай, я змащу кремом». Не знаєш — мовчи. І не розказуй мені тут про ідейність, бо огребеш. І не згадаю, що подруга.

— Завелася...

— Бо злиш мене. — Віра притиснула кришкою валізи стос одягу й після кількох хвилин титанічних зусиль таки защепнула блискавку. — Не зли.

Вона так захопилася боротьбою з валізою, що не помітила як до боксу увійшов Гімар.

Христина здивовано витріщилася на відповідального робітника сцени. Спитала:

— Щось забув?

— А я все думаю, чого тут камери не працюють... — Гімар пройшовся кімнатою, зриваючи з вічок шматки клейкої стрічки. — Лижі намастили?

— Іди звідси, чоловіче, — порадила Віра. — І буде тобі щастя.

— А якщо не піду? — Гімар оглянув стельовий плафон, тоді присів на Христинине ліжко. — Задушите, як ту морську свинку?

— Яку свинку? — не зрозуміла Христина.

— Мілку, свинку-потєряшку. — Гімар виразним жестом зобразив зашморг навколо шиї. — Одна руки тримає, друга петлю накидує.

— Щось не те покурив? — зайняла бойову позицію Віра.

— Нервуєш?

— Зараз я тебе знервую.

— Конфуцій казав: «Розумний не помиляється, досконалий не сумує, а сміливий не знає страху».

— Обкурився, точно. Іди поспи.

— Усе одно не втечете. — Відповідальний робітник сцени підморгнув Христині. — Вони поставили зовнішню охорону. Ще вчора.

— Ти про що, торчок? — Віра зробила крок уперед і нависла над непроханим гостем.

— Про двох биків у «шевроле» за брамою. — Гімар дивився на неї знизу вгору; говорив тихо, безбарвно,

наче переповідав давній сон. — Здоровенні такі бики, конкретні. Я з одним із них працював у нічному клубі на Володарського. Суворий, скажу тобі, боєць. У «беркутах» служив, потім у розвідці. Тобі двома пальцями руку зламає.

— Уже злякалася.

— Злякалася, бачу.

— А якого це ти вирішив, що саме ми Мілу мочканули?

— Одного разу в лісі вбили зайця. Пішли звірі до лева і попросили його знайти вбивцю. Лев указав на їжака. Той верещить: «Я не вбивав! За що мене?» А лев каже: «За те, що колючий».

— Терпілок із нас робиш? — зрозуміла Віра.

— Навіщо мені щось робити? Ти ж по жизні терпілка.

— Що ти про мене знаєш, шнир?

— А що про тебе треба знати? — Обличчям Гімара ковзнула посмішка-приблуда; пройшла і зникла. — Тато з мамою зробили тебе по п’яні. У школі була мочалкою, потім пішла на трасу. Аборти, тріпак, больнічки, знову аборти. Потрапила в одне шоу, бо тебе трахав помічник оператора, потім на інше. І так дійшла до цієї жопи.

— А ти в нас, значить, великий філософ, — кивнула Віра. — Прохвесор. Конфуція цитуєш, план покурюєш. Сам мєлкій гадьониш, на цій помийці ваньку валяєш, а на мене десятку треф розписав? Ага... Свої пред’яви можеш собі під хвіст запхати.

— А чого ж тікаєш, якщо така целка?

— Мав би знати, ти ж біля камер трешся.

— A-а, ти про це... — Посмішка-приблуда повернулася. — Ти думаєш, я не зрозумів, заради чого ти наваляла тій курві? Ти ж тепер маєш змогу всюди кричати:

«Я пішла з шоу через конфлікт із ведучою! Вона ґвалтує учасниць!» Але тікаєш ти не через це.

— Розкажеш це лєчащєму врачу. — Віра повернулася до Гімара задом й поставила валізу на коліщатка. — Жодним бикам мене не зупинити. Тут не зона, а я не під статтею... Христе, ти зі мною?

— Не роби дурниць, — повернувся до Христини Гімар. — Вони вже про Віру знають.

— Що про мене знають?

— Те, що і я знаю.

Віра покрутила пальцем біля скроні. Сказала Христині:

— Чоловік мізки втратив, а ми його слухаємо.

— Я сервак ставив на тій секс-хаті, де Міла Вікторівна була «смотрящею». Зрозуміло?

— Мене там не було.

— А сестра твоя там була.

— У мене нема сестри.

— Так, уже нема, — кивнув Гімар.

— І ніколи не було.

— Думаєш, змінила паспорт і вони не проб’ють тебе по базах? Якщо я пробив, то для них це — як два пальці об асфальт.

— Ти мені про сестру не казала! — напружилася Христина.

— То все брехня. — Віра рушила до дверей. — Не слухай цього козла.