Читаем Ніби ми злодії полностью

а також вибраних студентів третього курсу просять підготувати двохвилинні монологи для прослуховування

на «КОРОЛЯ ЛІРА».

Нижче висів розклад прослуховувань і репетицій. Першим мав іти Александр, глядачів у нього не було. Потім він мав подивитися монолог Рен, вона — мій, я — виступ Філіппи, сама Філіппа — Джеймсів, а він — Мередіт.

Наступний тиждень ми провели, нашвидку готуючи нові фрагменти до прослуховування. Вибір п’єси всіх нас здивував.

За п’ятдесят років у Деллекері ще жодного разу не бралися за «Ліра», найімовірніше, через те, що (як зазначив Александр) випускати в головній ролі тендітного недолітка ледь за двадцять було б просто абсурдом. Як цю проблему збиралися вирішити Фредерік та Ґвендолін, ми поки що не здогадувалися.

О восьмій вечора в день прослуховування я самотою сидів на нашому місці в «ШексBEER», привертаючи дуже недобрі погляди компаній, яким потрібен був столик. Мередіт щойно пішла, щоб підготуватися до свого виходу, а Філіппа, мабуть, незабаром мала з’явитися. Я подивився її прослуховування — Тамора[106] в неї вийшла просто дивовижна, — і зараз мені страшенно кортіло обговорити розподіл ролей з кимось, хто вже виступив. (Александр і Рен десь поділися.) Я допив пиво, але до бару не пішов: був упевнений, що, варто лише звестися, столик негайно займуть.

На щастя, Філіппу чекати довелося хвилин п’ять, не більше. Її волосся скуйовдив вітер, щоки пашіли від холодних колючок снігу — Надворі хурделило. Коли вона опустилася поряд, я спитав:

— Вип’єш?

— Господи, так... Мені б чогось тепленького...

Я вислизнув з-за столу, поки вона складала на купку свій одяг: шарф, шапку, рукавички й пальто. Приніс із бару два кухлі гарячого сидру, і Філіппа здійняла свій у мовчазному тості, перш ніж зробити великий ковток.

— Мабуть, там уже й пекло замерзло, — промовив я, змітаючи з лави сніг, що впав з її шарфа й шапки.

— Повірю, коли побачу розподіл... — вона витерла липку крапельку сидру з вуст. — Як гадаєш, яким він буде?

— Хочеш, щоб я вгадав? Щодо Ліра — гадки не маю, але Рен точно буде Корделією. Ви з Мередіт — Регана та Гонерилья. Я, мабуть, — Олбені, Джеймс — Едгар, Александр — Едмунд.

— От щодо останнього я б не була такою впевненою.

— Чому ні?

Вона посовалася на лавці, глянула на трьох танцюристів за сусіднім столиком, що цмулили біле вино з келихів на високих ніжках. Коли Філіппа схилилася над столом, я інстинктивно повторив цей рух. Наші обличчя тепер опинилися так близько, що пасмо її волосся лоскотало мені чоло.

— Власне, я щойно дивилася Джеймсовс прораховування... — почала вона.

— Що читав? — спитав я. — Він відмовився мені казати.

— Річарда Плантагенета, друга дія «Генріха VI», сцена шоста. «Я змушу Генріха віддать вінець! // В його правлінні — Англії кінець»[107].

— Серйозно? Ллє ж цей монолог такий... Не знаю, агресивний, чи що... Якось не в його стилі.

— Так. Коли він дістався до «Час прийде — Йорк доможеться свого»[108], то ніби раптом став геть іншою людиною, — Філіппа повільно похитала головою. — Ти б його бачив, Олівере. Він мене просто налякав, присягаюся.

Якусь мить я ошелешено мовчав, аж тоді знизав плечима:

— Ну що ж... молодець.

Вона кинула на мене такий скептичний погляд, що я мало не розсміявся.

— Піп, я серйозно, — сказав я. — Джеймс молодець. Він на початку року жалівся мені, що втомився від свого амплуа; у нього широчезний діапазон, йому просто ніколи не давали продемонструвати своїх здібностей, тому що всі провідні ролі завжди отримував Річард. То чого марно зі шкіри пнутися? Л тепер Джеймс має нагоду спробувати щось нове.

Філіппа зітхнула.

— Мабуть, маєш рацію. Бачить бог, хотіла б я теж отримати шанс зробити щось нове.

— Може, цього разу будуть якісь зміни. Адже динаміка інша...

Я невиразно кивнув у кінець столу, де ще півтора місяці тому міг би сидіти Річард. Він перетворився на непозбувну сліпу пляму в полі мого периферичного зору. Та й не лише мого, підозрював я.

— Певно, твоя правда, — промовила Філіппа, відводячи очі. Тепер вона дивилася в бік дверей, але не на щось конкретне, просто в нікуди. — Хай там що, я неабияк здивуюся, якщо Джеймса не призначать Едмундом.

Я не сприйняв це її пророцтво всерйоз (дурень, що вже тут поробиш). Наша розмова рушила в іншому напрямку, наступні дві години минули спокійно, аж тоді з’явилася Мередіт, а з нею — невеличкий сніговий вихор.

— Розподіл вже є. І ви не уявляєте, що там! — виголосила вона, кинувши на стіл аркуш паперу.

Я навіть не встиг спитати, де всі інші.

Ми з Філіппою ледь не буцнулися головами, спробувавши одночасно заглянути до списку; вона аж похлинулася й виплюнула весь сидр через стіл.

— Фредерік гратиме Ліра?

— А Каміло — Олбені? — видихнув я. — Що це за чортівня?

— Це ще не все, — озвалася Мередіт, розмотуючи шарф. — Читайте до кінця, це просто божевілля якесь...