— Ну ж бо, — каже Колборн, так і не дочекавшись, поки я знову заговорю. — І що далі?

— Різдво, — я відвертаюся, дивлюся на ліс. Тепер Замок зовсім близько, Вежа здіймається понад верховіттям дерев, її довга тінь падає на човнарню. — Тоді все пішло шкереберть.

— І з чого це почалося? — питає він.

— Воно на той час уже давно почалося.

— Тоді що змінилося?

— Ми розділилися, — сказав я. — Джеймс поїхав до Каліфорнії, Мередіт — до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, Рен — до Лондона, Філіппа... хтозна-куди. Я повернувся до Огайо. Наше спільне ув’язнення в Замку, з почуттям провини й примарою Річарда, було на свій штиб жахливим. Але коли ми опинилися окремо одне від одного, коли розлетілися по всьому світу й залишилися з цим сам на сам — це виявилося значно гіршим.

— І що тоді сталося? — питає він.

— Ми розкололися, — кажу я, але це звучить якось неправильно. Адже насправді нічого такого простого й зрозумілого, як тріщини у склі, тут не було. — Але розбилися на друзки лише згодом, коли всі знову повернулися до Деллекера.

СЦЕНА ПЕРША

Різдво в Огайо було просто жахливим.

Чотири дні напередодні свята я спромігся витримати тільки завдяки тому, що був трохи напідпитку й спілкувався з ріднею, лише коли не було іншого виходу. Святвечір минув без пригод, але різдвяна вечеря (захопливий сиквел Дня подяки) перетворилася на скандал: Керолайн вийшла з-за столу й була відсутня підозріло довго, а тоді батько заскочив її в туалеті, де та змивала виблюване в унітаз. Минуло три години, а Керолайн з батьками досі горлали одне на одного в їдальні. Я вшився зі сцени і зараз пакував валізу, яка стояла, роззявивши пащеку, посеред мого незастеленого ліжка. Скатавши в жмут пів десятка шарфів і стільки ж пар шкарпеток, я вкинув усе це до її надр.

— Олівере! — Лія вже десять хвилин, схлипуючи, стовбичила у дверях, заступаючи мені шлях. — Ти не можеш просто зараз поїхати!

— Мушу, — я згріб зі столу стос книжок і кийув їх на шарфи. — Я цього не витримую. Мені треба забиратися звідси.

З вітальні поверхом нижче знову ринуло гримотіння батькового голосу. Лія зарюмсала.

— І тобі також, до речі... — я відсунув її з дороги, зірвав куртку з гачка на дверях. — Іди до подружки чи ще кудись.

— Олівере! — заскиглила Лія, і я відвернувся, не годний глянути на її зморщене, ніби в немовляти, обличчя, що аж блищало від сліз.

Я пожбурив до валізи купу одягу — гадки не мав, чистого чи брудного, та зараз це не мало ніякого значення, — і з виляском затраснув її. Блискавка на боці застебнулася без проблем, тому що я зібрав лише половину привезених речей. Унизу дустом верещали мати й Керолайн.

Я натягнув куртку, підхопив валізу з ліжка, мало не віддавивши сестрі ногу.

— Ну ж бо, Ліє, — сказав я. — Ти маєш мене випустити.

— Ти що, просто отак-от мене кинеш?

Я зціпив зуби, тамуючи хвилю провини, що здійнялася звідкись із глибини шлунка, наче жовч.

— Вибач, — сказав я, а тоді проштовхнувся повз неї у двері.

— Олівере! — гукнула Лія, перехилившись через поруччя, коли я помчав сходами донизу. — Куди ти поїдеш?

Я не відповів. Не знав.

Прокотивши валізу під’їзною доріжкою, запорошеною снігом, я чекав на узбіччі таксі — викликав його, ще перш ніж почав збирати речі. Принагідно я розмірковував, що ж тепер, в біса, робити. Кампус Деллекера на різдвяні канікули закрили. Винайняти номер у броудвотерівському готелі або купити квиток на літак до Каліфорнії я не міг собі дозволити. Філадельфія була не так уже й далеко, але я досі лютився на Александра й не хотів його бачити. Найкращим варіантом була б Філіппа, але я гадки не мав, де вона зараз і як із нею зв’язатися. На таксі я дістався до автовокзалу, а звідти з телефона-автомата набрав Мередіт, пояснив, що сталося, і запитав, чи ще в силі її пропозиція щодо Дня подяки.

Різдвяної ночі автобусів не було, і мені довелося шість годин сидіти під будівлею автовокзалу, цокаючи зубами від холоду й наново намагаючись зрозуміти, чи не припустився, бува, помилки. До ранку я вже так задубів, що стало все одно, чи правильно чиню, тож негайно купив квиток до терміналу в Нью-Йорку. Майже всю дорогу я проспав, прихилившись до бруднющої шибки. Коли ми нарешті були на місці, я знову зателефонував Мередіт, і вона дала мені адресу у Верхньому Іст-Сайді[103].