Читаем Ніби ми злодії полностью

Мене ніби голкою пройняв перший проштрик справжнього смутку, але ніякого стосунку до Річарда він не мав — узагалі ніякого. Я хотів щось сказати, але не годен був дібрати доречного слова, тому так і сидів на канапі мовчки, незрушно, аж поки Мередіт не вийшла з кімнати. Келих бренді залишився наполовину недопитим. Коли за нею зачинилися двері, я видихнув, осів на подушки й провів руками по обличчю.

— Вона це несерйозно, — промовив Джеймс.

Я насупився, не прибираючи долонь від обличчя.

— Це ти мене зараз заспокоїти намагаєшся чи ушпигнути?

— Я нічого такого не намагаюся зробити, — озвався він. — Не гнівайся на мене, Олівере. Я зараз цього не витримаю.

Я видихнув і нарешті відсунув долоні.

— Вибач. Я не гніваюся. Я просто... не знаю. Спустошений якийсь.

— Нам треба поспати.

— Що ж, можемо спробувати.

Ми лягли — я на одну канапу, Джеймс на іншу, навіть не шукаючи ковдр і нормальних подушок. Я підсунув під голову якийсь декоративний валик і накинув на ноги плед. Джеймс на іншій канапі зробив те саме — відволікся хіба, щоб допити свій бренді й залишок із келиха Мередіт. Коли він обла-штувався, я вимкнув лампу, яка стояла позаду мене на столі, але кімнату й досі підсвічувало полум’я каміна. Воно потроху згасало, перетворюючись на дрібні жовтогарячі пуп’янки, що мерехтіли між дровинами.

Я дивився на дерево, яке чорніло, кришилося й розсипалося, і в мене стискалися легені, відмовляючись всотувати достатню кількість повітря. Як швидко, як раптово геть усе пішло шкереберть. Коли це почалося? Точно не з нас із Мередіт, сказав я собі; усе почалося за кілька місяців до того. З «Цезаря»? З «Макбета»? Точку відліку визначити було просто неможливо. Я зіщулився, не в змозі позбутися відчуття, що величезний невидимий тягар тисне на мене, геть-чисто кам’яна брила. (То був велетенський демон на ймення Провина, який уже підкрався до мене. Тоді я ще не був із ним знайомий, але впродовж наступних місяців він забиратиметься мені на груди щоночі й сидітиме, вишкірившись просто в обличчя, — мерзенна нічна почвара, що ніби зійшла з картини Фюзелі[72]⁶.)

Вогонь прогорів до жарин, світло повільно полишало кімнату, витікаючи крізь шпарини. Від нестачі кисню в мене запаморочилося в голові, я почав відключатися, і це більше скидалося на задуху, ніж на засинання.

До життя мене повернув чийсь шепіт:

— Олівере!

Я сів і закліпав у темряві, вдивляючись туди, де лежав Джеймс, але це говорив не він.

— Олівере, агов!

У чорному проваллі дверного прорізу блідою тінню виринула Мередіт. Голова її, наче квітковий бутон, набубнявілий після зливи, прихилилася до одвірка, і на якусь химерну мить я замислився, скільки ж важать її локони, чи відчуває вона їх, коли ті звиваються за спиною.

Я виліз із-під ковдри й прокрався кімнатою, нишком кинувши ще один швидкий погляд на Джеймса. Той лежав горілиць, але голову відвернув убік, так що я бачив хіба його потилицю. Незрозуміло було, чи то він міцно спить, чи старанно намагається вдати, буцімто спить.

— Що сталося? — прошепотів я, опинившись поруч із Мередіт.

— Не можу заснути.

Моя рука смикнулася до неї, але надто далеко не сягнула.

— Паскудний був день, — ніяково пробурмотів я.

Вона видихнула й мляво кивнула.

— Може, зайдеш до мене?

Я відсунувся, мимоволі пригадався той вечір у гримувальні, коли я так само відсахнувся від неї. Мередіт могла спокусити будь-кого, але Долю спокушати все ж було не варто. Одного з нашої компанії ми вже втратили.

— Мередіт, — заговорив я, — помер твій хлопець. Він загинув сьогодні вранці.

— Знаю, — озвалася вона. — Але я не про це.

Очі в неї були скляні, ані тіні каяття в погляді.

— Я просто не хочу спати сама.

Шпичак смутку встромився ще глибше, зачепивши за живе. Оце добре мене привчили, що їй не можна довіряти... Хто саме привчив? Річард? Ґвендолін? Я знову озирнувся через плече на Джеймса — але побачив хіба копицю волосся, яка стирчала з-за бильця канапи.

Я вирішив, що врешті-решт байдуже, де саме я спатиму. Після ранкових подій ніщо вже не мало особливого значення. Душі двоє з нас — якщо не всі шестеро — усе одно вже занапастили.

— Гаразд, — промовив я.

Відповіддю мені був лише один короткий кивок, а тоді Мередіт повернулася до спальні. Я пішов за нею, зачинивши за собою двері. Ковдри на ліжку вже були сколочені, збиті на купу й пожужмлені. Я влігся на постіль просто в джинсах. Спатиму в одязі. Ми обоє спатимемо. Просто спатимемо.